Хаос

Всього так багато, що хоч розірвися… До Блокса можна хіба раз на кілька тижнів доповзти. От доповзла. І то лише тому, що забила на все. Якщо почати спочатку, то хаос почався на роботі (а це ж місце мого відпочинку від справ сімейних і нудних). Так от: з’явився новий керівник, який возомнив себе пупом землі і ходить навіть по офісу з 4-ма охоронцями-мордоворотами; нам призначили щось типу «редактора» (хоча газета успішно виходить у світ ось уже двійко літ і без редактора), бо ж то 29-річний колишній квнщик, який до журналістики ані ногою, ще й нам заважає своєю присутністю; через усі ці заворушення звільняються мої колеги, до яких я просто приросла душею і без них мені тут геть погано буде; нам погрожують тим, що змушуватимуть писати гострі політичні статті (це — тонкий натяк, що змушуватимуть піарити олігархів, від яких вже тошнить. Боже, швидше б ті кляті вибори без вибору для народу…); у мене — проблеми зі здоров’ям (; мене завалили замовленнями букетів з цукерок; мене потребують на одну фірму, щоб я про них писала на їхній сайт (на щастя, хоч заплатять); в особистому житті нудота і буденщина; а я хочу спокою, любові, тепла і м’якої подушки для сну… Отак воно у мене ведеться. Суцільний хаос.

Про ведмедя, що в лісі здох…

А якщо всерйоз, то про мого чоловіка, якого на диво вдалося взяти з собою на Форум видавців…

Чому на диво? Бо він там не нив мені, не псував настрій дурними придирками і взагалі був якийсь нормальний, і мені не прийшлося червоніти перед знайомими, яких там було горою…

А ше — він теж був у приємному здивуванні від цього книжкового моря і навіть плавав там зацікавленою рибою. Правда, смаки у нас були різні, але Бог з тим. Я просто ніколи раніше не бачила його з книжками в руках (ех, така зворушлива картина!). Він рився у купах книг на комп’ютерну тематику, милувався розкішними виданнями «для олігархів» (бо ціни там не в десятках чи сотнях гривень, а зразу в тисячах) і навіть купив собі одну книженцію (щось про Всесвіт). Книжка явно йому «не по зубам», бо там якісь страшні фізико-математичні формулиська для академіків, але він вдавав, що йому цікаво.

Не зна, мо, він в мене ще не геть безнадійний, га?

Кайф!

Я ще не здатна думати тверезо і реалістично після вчорашнього кайфу від Львівського Форуму видавців… Мене розпирає від якогось творчо-книжкового героїну. Мабуть, тільки вчора я й зрозуміла, наскільки сильно люблю книжки.

Почну спочатку. Ми приїхали до Львова рано-вранці, і він зустрів нас радісною сонячною погодою, а це вже чималий ПЛЮС до загальної атмосфери! Відразу вскочили на подвір’я Палацу Потоцьких, де розставлялися палатки і розкладалися книги. Відвідувачів ще майже не було, тому так зручно можна було милуватися новенькими книженціями, брати в руки, роздивлятися, мацати і нюхати… Не треба було заглядати комусь через плече і сто разів перепитувати ціни, бо можна було трохи побути першим бажаним покупцем. За таких сприятливих умов була придбана перша книжка, яка сподобалася мені чисто інтуїтивно. Це Анрі Бошо «Блакитний хлопчик»! Видавець навіть зробив мені знижку, як першому покупцеві! І я вже бігала від ятки до ятки, брала в руки все можливе і неможливе, і мені зривало дах, бо все хотілося неймовірно! Гори сучасної літератури, гори цікавого з психології (я це теж обожнюю), японські казки, життєписи відомих, поезія… Я ледь не здуріла. І це при тому, що ж обіцяла собі купити тільки те, що вже страшно буде колотися, бо нема у мене місця на ті книжки, щоб так фанатично їх колекціонувати (тому читач з мене такий, що любить брати чужі книги, читати і віддавати назад, щоб не захаращувати свій невеличкий простір). Але попри стримування емоцій, вхопила ще й Карпу «З роси, з води і з калабані» (свіжий, ще гарячий роман). Згодом все кругом залюднилося. Почалися торги, як має бути. Купи автограф-сесій, тільки встигай бігати з вулиці всередину, з поверха на поверх. Я вже й не пам’ятаю, кого встигла побачити-сфоткати (точно зна, що Кокотюху в камуфляжі, шикарну даму Ірен Роздобудько, старенького Павличка, братів Капранових, замріяну Анну Багряну (до речі, її роман «Дошкуляка» теж попав мені в сумку ще й з автографом), Христину Лукащук і т.д., т.п.).

Одним словом, то був книжковий рай для книголюбів! Я б там залишилася жити, якби те добро звідти не забирали і дозволили мені кілька років там порозкошувати.

P.S. Жду закінчення цієї п’ятниці, щоб залягти з книжками десь в кутку і віч-на-віч. Потім розкажу про враження.

Що се в лісі здохло?

Скажу вам чесно, здохло щось вельми велике ) І то того, що в четвер я їду (вперше — встидно то як) на Львівський Форум видавців і не сама… З чоловіком.

Все було тако: подзвонили мені добрі люде і сказали, що буде автобус і є місця, і можуть мене взяти, якщо хочу, а я можу ше когось прихопити. І все то те — на халяву! Ну, і чого ж такий шанс опускати? Про той Форум я давно мріяла і вже разів зо три писала про нього статті, щоправда з вуст тих, хто там власною персоною був. А сама ж то не була. Рішила їхати майже зразу і за будь-яких обставин. Хтіла взяти свою Наталі, та в неї — пари, яких ніяк ніззя перенести чи відмінити, бо вона — дуже відповідальний викладач. І раз таке діло, сказала чоловікові. Була 99,9% впевнена, що він скаже: «Нашо мені та мура?». А тут вислухав і сказав, шо поїде зі мною.

Мо, то й не на краще, бо буде мені цілий день нити, що йому нудно, а мо, й дійсно який ведмідь у лісі ласти склеїв? ))))

Просто жити

З усіх «найсвіжіших» подій у моїм житії можна зробити тілько один висновок — треба просто жити і поменше думати-дурити себе надіями, що хтось колись виправиться і все буде так, як мріялося. Не буде. Позавчора «відсвяткували» свою першу річницю весілля. Я не загуляла, як обіцялася, і зразу про це пожаліла. Цілий день до вечора ми були на роботі, після роботи ніде нічо не намічалося і ми пішли вгості до моїх батьків (бо якби не вони, то сиділи би дома, як і кожен день). Ті гостини закінчилися моїм плачем і його словами про те, що він не певен, чи буде зі мною «всю жизнь» і що ще «не прочь погулять»…

На ранок у мене був такий стан, ніби-то я вилізла з гроба на світ Божий, у якому мене всі забули і нікому до мене нема діла. Все робила автоматом, на роботі писала статті з однісінькою думкою: «Тра тікати! З мене досить!» Але ж усе проходить… І потім я зрозуміла, що тікати нема куди і чого. Йти назад до батьків ніколи не пізно… Та що це дасть? Будуть казати, що вони ж казали!!!, що тра шукати іншого чоловіка і бла-бла-бла… А мені вже ніхто не треба. Зовсім. Я цілком самодостатня і обійдуся якось без чергової обузи. Рішила просто жити, з тим, що маю, але простіше, не звертаючи уваги на ці дрібниці, які називають шлюбом.

Переписка з 20-річним

Нє, ну це вже повний маразм — переписуватися на роботі з 20-річним засранцем)))). Фігня повна! І до чого б це? Себе не впізнаю. Здуріла на старості )))) Причому, переписка триває не перший день. Чому не відшию? Не скажу: «Малявка, тобі нема чим зайнятися? Дай спокій!» Тіко не думайте, що я запала. Він не симпатичний і не пре мене на малих (хоча й на старих вже теж не пре). Просто цікаво. Цікаво і дивно. Виховане і скромне таке мале, але ліпне затято, хоча, не як досвідчені й бувалі, яких цікавить тільки …на один-два рази. Сама поринаю в дитинство… Хлопець явно не зіпсутий і ще не битий життям. Пише мені щось типу: «ти хороша людина» (а звідки він зна?), «давай дружити!» (чого б то раптом?), «можу допомогти у всьому, все вмію робити» (а хто сказав, що я з чимось не справляюся?), запрошує зранку бігати по парку, піти з ним на каву (геть нагле!!!). І навіть не питає, чи маю я когось. А я ж тоже інтригу тримаю, щоб геть малого не розстроїти своїм замужеством. Просто так делікатненько заходжу до нього в гості зі своєї повноцінної сторінки в Однокласниках (бо переписка проходить на сторінці мого хенд-мейду), де всі мої фото (включно з весільними). Думаю — не дурний же ж, побачить — відстане. Так ні! Побачив — не відстає. Вже третій день. Послати не наважуюся, просто переводжу все в жарти, а воно все хоче зі мною в реалі зустрітися. Вже й питає, чи чоловік не ревнивий))).

І я звісно ж, не буду з ним бачитися. Смисл? Але як сказати по-вихованому і шоб поняв, і шоб серце не розбити, що не тра мені його дружба і кава, і здибанка…

«Подарунок» на річницю

Мо, то й не свято ніяке  — рік з часу, коли ми зіпсували свої паспорти клятими штампами про одруження, але на той день (рік тому себто) це була подія, і так було любо-страшно-лоскітно, що аж-аж… Да, зараз про це можна й не згадувать, ну, хіба що в пам’ять про ті відчуття, які переповнювали тоді. Але кому то тра? Наша перша річниця псування паспортів була учора. І почалася вона весело, та тільки для одного із нас.

Напередодні я приволокла в хату левенятко із повітряних кульок. Дуже мило-кумедне. Скористалася моментом, коли чоловіка не було дома. Ледь втрамбувала його в шафу, щоб не побачив раніше потрібного. Купила шоколад. І вже була готова встрічать те «свято». А він, така сволота, рішив піти на днюху до знайомого. Я пускати не хтіла, казала, шо піду з ним, але куди там… За його словами, там мала бути суто пісюняча чоловіча компанія. Ну, ладно. Я змирилася. Але з умовою, що він прийде на пізніше 21-22-ої. Чекала… Не дочекалася ні в 21-ій, ні в 22-ій, ні в 23-ій, ні опівночі. Змостилася спати. Не спалося. Дзвонила, писала СМСи. Не помагало. Днюха переросла в дискотеку в дорогому нічному клубі, зі стриптизом і блядями. Привалило щастя о 3-ій ночі. Сил сваритися не було. Все, на що спромоглася — це подякувати за подарунок на річницю, до якої, як виявилося зранку ніхто, крім мене, й не готувався. Але під вечір стало встидно, то відмазався піцою.

Через 2 тижні буде річниця весілля (вінчання і привселюдної церемонії). Шо лі, собі загулять?

Ціна мене

От які висновки я зробила — ТРА ЗНАТИ СОБІ ЦІНУ!

Ну, і якби я схотіла продатися на ринку, то, мабуть, просила би чимало ))))

…вища освіта, цікава робота, творчість і визнання, руки ростуть, звідки треба, ну, і чоловікам ще не байдужа (хоча вони мені якраз зараз менш за все потрібні). Зато є чим втішати своє самолюбство.

І хоч я давно не маюся таким, як раніше — посиденьками на сайтах знайомств, і статусу в соцмережах не приховую (так і пишу з гіркотою «заміжня»), але якогось милого мені ще часом пописують чи то колишні залицяльники, чи то нові незнайомці. Днів пару тому якийсь 30-річний хтів «познайомитися поближче». Я не далася. Дурна, мабуть) А ще днями дзвонив один давній «друг», запрошував вгості (щоправда, на роботу, бо дома теж має жінку, яку не любить, та й женився, як мені здалося, від горя, бо я його кинула). Не йду. А чого, питається? Мабуть, я ще й совісна. Не можу так. Хай навіть усе в мене хрєново, але ж ті штампи дурнуваті у паспорті, вінчання і згадка про те, що я все ж таки сама на це пішла. Значить, треба терпіти. Зато така увага до моєї особи — як бальзам на душу в ці складні хвилини. Є надія, що я ще можу бути щаслива і що хоч якось, хоч для чогось комусь потрібна…

Любить-не любить? Прощу-не прощу?

Останнім часом мене мучать тільки ці два питання… Хоча, ні. Три. Третє: «Чи скоро моєму терпінню прийде гаплик?»

Перше «Любить-не любить?» вже навіть здається мені безглуздим. Разом із моїм одруженням до мене прийшла й зневіра у коханні. Простіше кажучи, нема його, і хоч ти вкакайся. Але ж принаймні поважати можна? Хоча це також не в нашому випадку. От і напрошується друге «Прощу-не прощу?». Сьогодні (а це вже скоро ввійде у звичну справу) мене знову було ображено. По-хамськи. Грубо. Привселюдно. Ні за що. І я знаю, що при такому чоловікові мене тримає тільки одне-однісіньке — ТЕРПІННЯ. Складається враження, що те терпіння випробовують на міцність, як повітряну кульку… Надувають, надувають, надувають… Але всьому є межа. Хто скаже, скільки ще залишилося терпіти, якщо я вже плачу по дорозі на роботу, якщо мене обзивають на все горло прямо на вулиці, якщо при першій-ліпшій нагоді кажуть збирати манатки, а через 5 хв. дзвонять і… просять пробачення, в щирість якого мені геть не віриться, бо варто тільки погладити проти шерсті, як все повторюється, тільки з більшою силою. Мені, як ніколи раніше, хочеться бути самотньою і незалежною. І ЦЕ ПРАВДА! І якби у мене було хоч манюсіньке власне житло, я б в сію секунду склала ті манатки і звалила б назавжди без «До побачення!»

Оце отакі у мене настрої. А через 3 дні у нас перша річниця від часу, як ми розписалися. Цікаво, хоч ці три дні я витримаю? Чи, може, варто зустріти це «свято» знову в РАГСі, тільки із заявою про розлучення?