Любов

Просто існує такий вид любові, як любов до своєї роботи. Не уявляю себе без цієї любові… З кожним наступним днем все більше думаю куди піти, куди податися і де знайти своє, щоб любилося і щоб з натхненням робилося. Поки без варіантів (вірніше, варіанти є, але не ті, що треба). Відчуваю, що просто здурію без своєї журналістики. Вона мені все миліша і миліша, і якщо мене закрити у чотирьох стінах офісу, відгородивши від цікавих людей, подій і світу, то буде мені гаплик.

У нас вже ніби як новий колектив. Крім мене, ще двоє журналістів. Чесно, не дуже я б хотіла цей склад, ще сохну за своїми дівками, з якими було мені, як вдома. Тупо сиджу на роботі і мордуюся. Не можу звикнути до страшного ламання наших редакційних традицій, до постійного галдіння  під вухом, до того, що тра робити те, що хоче редактор. Я два роки була під крилом редакторським, але мудрим, і два — без цього крила, вдихаючи журналістську свободу на повні груди. А тепер — в єжових рукавицях… Не хочу так. Боюся так. Мені не комфортно. Живу одним днем. Але навала цікавих подій все ніяк не дає мені взяти ручку, папір і написати заяву на звільнення. Цього я боюся ще більше. Бо це дійсно робота моєї мрії, це те, без чого мене не буде… (

P.S. А ще у мене зріє така дурна, мабуть, ідея — купити реєстраційне свідоцтво на газету (якщо свою не потягну, то, мо, яку другу), стати редактором і втілювати свої ідеї незалежно від інших. А ще — взяти на роботу весь свій колишній колектив і так, спільними зусиллями творити інтелектуальну, справжню, а не брудну, журналістику.

Оргазм

Вибачте за інтригу… То я про сьогоднішній інтелектуально-духовний оргазм від спілкування з Андруховичем. Він знову побував у моєму рідному місті. Дяка Богу! А ще дяка за те, що є такі люди, що мені пощастило сидіти за півметра від нього, що він дивився і слухав мене, а я — його…

Якщо чесно, він не був і не є моїм кумиром. Не знаю, чи до сьогодні взагалі хтось ним для мене є? Але він — таки талант. Передусім, у вмінні говорити, дивитися на людей, бути публічним і водночас — загадковим (бо ви не бачили його очі! Темні, карі, глибокі і магнетичні!), ну, і звісно ж — писати!

В рамках туру Україною з презентацією свого «Лексикону» він нарешті добрався й до нас! «Лексикон» я не читала, але знаю, що воно таке. Читатиму чи не читатиму, час покаже. Бо я рідко читаю «нашумівші» книжки. Ті, хто читав, кажуть різне: і погане, і хороше. Андрухович стверджує, що то — його найліпша книженція. Сьогодні я мала оргазм від його вміння читати те, що написав. Він читав історії всього двох міст. Від однієї з них мені хотілося його розцілувати! (на щастя, стрималася) А загалом я прочитаю його книжку тоді, коли він напише про моє місто. Сьогодні він це пообіцяв, тож чекайте продовження «Лексикону», фанати! А я йду писати своє інтерв’ю з Андруховичем у рідну газету! )

«На старість я пішов пастушити дітей»

Учора була на прецікавій зустрічі з Малковичем, який Йваном зветься ))). Або, кому так більше проясниться, з директором найкращого в Україні видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Я в приємному шоці. Набалділася від кучугур чудернацьких кольорових бомбезних книг. Вони такі шикарні, але й ціни на них теж шикарні, а з моїми 20-ма грн. в гаманці я тільки слюнки поковтала. Але менше з тим. Малкович — крутий дядько (і не тому, що він директор крутого видавництва, а тому, що він — унікальний поет і читець своїх віршів, він — простий і безпосередній, трохи схожий на доброго-предоброго клоуна в хорошому розумінні слова, і у нього є харизма).

Ну, скажіть, який директор прийде на зустріч до кількох сотень людей в окулярах, де немає одного скельця? А він прийшов ). Сказав, що то в нього такий монокль, і зовсім немає часу зробити із цього окуляри.

А як він мило говорить, яка природність його бурхливої жестикуляції! Складалося враження, що от-от у нього проріжуться крила, і він почне пурхати по сцені, як метелик. Є в ньому щось дитяче не вбите дорослістю. Не дарма його фішка — дитячі книжки. Хоча зараз він видає і для дорослих. Карочє, що я тут плету. Ось кусок його розповіді-роздуму:

«Як добре, коли тобі 16 років, як добре бути юним поетом в 16 років, добре бути поетом у 25 років, і навіть у 33 непогано, сумно бути поетом вже у 50 років, а надто українським. Колись, коли я був юним, мені здавалося, що поети такі сильні, їхня мова рівнозначна стихіям, океанам, морям, вітрам. В цих політичних цунамі, в цих повідомленнях зі світу якихось природних катаклізмів я відчуваю, як голос поета глухне, поети стають все більше непомітні, можливо, і вони в тому завинили, зокрема, моє покоління. Ми пішли в герметизм, ми хотіли бути дуже цікаві один одному, нам хотілося витворювати щось зовсім інше на відміну від плакатних радянських віршів, але це не тільки українська притаманність поезії, це світова тенденція, що голос поета глухне. І серед цих всіх стихій я думав, що може мені перекричати, що може звучати мені вище за цю стихію. І коли я вслухався в цей світ, я був так само розгублений і раптом відчув, що попри ці стихії мені найдужче звучить дитячий голос, і тому на старість я пішов пастушити дітей. Почав видавати дитячі книжки.»

ЧЕТВЕР НА ЗАПАХ

Люблю ЧЕТВЕР! У нього особливі парфуми )

По четвергах я так само встаю о 6-ій, готую сніданок для себе і КОТА, потім обоє пережовуємо нехитру страву і гайда на працю! До роботи мені якихось півгодини. Йду пішки. Бо то дорогоцінний час, коли можна нарешті проснутися, вдихнути на повні груди холодного і загазованого повітря, подзвонити одній-єдиній подрузі, перемити костомахи двом-трьом людиськам, помилуватися небом, пошурхотіти листям (осінь же ж!)… Одним словом ЛЯПОТА!

І лише відчинивши двері найріднішої у світі редакції найцікавішої у світі газети, відчуваєш: «ТА ЦЕ Ж ЧЕТВЕР!» Переступаю поріг, широко роздуваючи ніздрі. Пахнуть ГАЗЕТИ! Я, мабуть, якась токсикоманка, бо від запаху свіжих газет мене просто ковбасить!!!! А ще четвер — то день, коли зранку можна не працювати, тож я засідаю за свіжоспечену пресу. Найперше — львівський «Експрес»! То най не улюблена, зато крутезна газета.

Чергова стаття про псевдопрофесора (враження таке, що у нас пороблено з тими проффессорами). Читаю, аж волосся дибки стає. Витявляється, поруч із нами живуть такі сволочі, що за гроші ладні на все — лікують цілком здорових, обдирають до нитки родини безнадійно хворих, підробляють дипломи, ба, навіть, отримують за це державні премії! А шо ви хоште? То ж УКРАЇНА! Дуже страшно, що все так, але руки не опускаються, бо ж є ще у нас справжні журналісти! Пишаюся журналісткою «Експресу», яка мала сміливість і обезбашеність взятися за розслідування справи, яку роками ретельно маскували УСІ. Вона — МОЛОДЕЦЬ-ПРЕМОЛОДЕЦЬ! От кому державні премії давати! До речі, подейкують, що журналістське розслідування про псевдопрофесора Слюсарчука — то чи не наймасштабніша українська сенсація! Ще б пак! Шахраї у нас завше купаються у славі! Хай навіть у поганій! )))

А ще — цікаве інтерв’ю з Янушем Вишневським! Хороша сентенція: «Боже, допоможи мені бути таким, яким мене вважає мій пес». Візьму на замітку!

Так от, хороша читанина+потрясний запах=день вдався.

Люблю ЧЕТВЕР!