Наприкінці рочку

Не знати, чи доберуся на Блокс ще у цьому році, бо не маю часу навіть для реального (не те, щоб віртуального) життя. Але наприкінці рочку (а то таки був рочок, а не рік, бо геть швидко втік він із мого життя) хочу викинути з душі-серця-думок все на ваш гнівний ))) блоксівський суд.

І так, почнемо з роботи (бо там проводжу найбільше часу): на роботі одне гівно! А ще ж так недавно я туди бігла і вмирала за усіма і всім. Зараз моя робота — це жахливе протирання штанів. Усі креативні ідеї коту під хвіст, бо є редактор, який тіпа ЦАР-І-БОГ, і мусиш робити так, як його величності взбреде в дурну його голову. + «колеги» , які бісять так, що навіть я — спокійний удав по життю — стаю холеричним психом. Бісять тому, що не можу я працювати з непрофесіоналами, не вмію миритися з постійними їхніми перекурами-кавами-іржанням-чесанням язиками. Це спочатку відволікає, а потім просто доводить до ручки і хочеться розвалити комусь голову. А ще увесь цей зброд на пару з редактором — то одна банда (всі один одного добре знають і мають за панібрата). Я виходжу їм чужа, хоча по правильному — це вони там чужі, бо я працюю на цій роботі ось уже скоро як 5 років, а вони тільки-но входять у курс справ. Але ж сила там, де більшість банда. Тому на днях ми остаточно і назавжди побили горшки, а все через комп (бодай би він їм згорів червоним полум’ям із димком). Прийшла я одного прекрасного дня на роботу, а за моїм столом не мій комп. Добре, якби що хороше поставили, а то ж — нє! підсунули старого гроба, який постійно висне і хочеться заїхати в нього ногою. Та не просто підсунули, а поміняли. Мій нормальний віддали іншій горе-журналістці, а мені ж нашо? обійдуся і таким! Одним словом, я вчинила репет і забастовку редактору-засранцю, який все своїм знайомим, а мені хіба ДУЛЮ. Хлопнула дверима і сказала: «Робіть свою газету самі!» І вже думала — відпочину троха, та в обід дзвонить: «Прийди, поговоримо!» Прийшла на свою бідну голову. Налетіли на мене всі троє і взнала я про себе багато всього (що мене майже на роботі не буває, хоча всі кругом чудово знають і бачать, що я жодного дня не прогуляла, на роботу не запізнилася ніколи, з усім справляюся і роблю більше за всіх; що мені взагалі можна мало не друкарську машинку дати, бо нашо мені нормальний комп? от нашій Оксанці тра, бо ж вона бідолаха в Інтернеті багато працює (ну да, на свої статті клепки нема, то можна й з нету накачати). Отакі от діли! Та я, хоч як в душі клялася, що як не поміняють компи назад, то ноги моєї там не буде, зжалилася і залишилася. Просто пообіцяла статтю одній хорошій людині, жаль було не виконати обіцянку. Тому зціпила зуби і писала. Але точно тепер знаю, що злопам’ятна я крепко, бо бачити їх всіх просто не можу і при першій-ліпшій нагоді буде їм по заслузі!

Далі у нас творчість! Ну, хоч десь пре! Тут все в квітах буяє у прямому розумінні цього слова. Букети мої солодкі цвітуть шаленими темпами. В наступні вихідні буде мій майстер-клас по створенню букетів із цукерок на ТБ. А ще я в очікуванні своєї другої книжки. Вже прислали мені верстку. Буду крута тьотка, бо має вийти в якомусь київському видавництві. Юхуууууууу!

Ну, і ще те особисте… Там ніяк. Навіть не варто, мабуть, пальці томити і писати. Все якось ні риба-ні м’ясо, ми ввійшли один одному в звичку, не більше. Кому цікаво — дітей нема, як нема й вогню між нами. Просто живем…

Але ну його все! Гепнимо лихом об землю! Всіх зі святами зимовими, які от-от на порозі будуть!

Сміливство

Сьогодні писала статтю про Туреччину зі слів нашої улюбленої всіма Цитринки. На жаль, вона знову скоро там буде і в мене на серці важкість. Ну, не вмію я відпускати людей, яких люблю, які мені симпатичні своїми думками, справами і тараканами в голові. А ще ж тільки ото тепер і збагнула, що не змогла б я отак поїхати бозна куди і назавжди. Це ж тра мати стільки сміливства!

А в мене сміливства мало… Ніяк не можу кинути роботу. Боюся змін. Живу в підвішеному стані: ніби й готова в будь-яку хвилину забрати манатки і піти у вільне плавання, але як доходить до діла, то «мало каки в с*аці»… Отак! Вмру, якщо не писатиму. А якщо писатиму, то питання — куди? все ще залишається відкритим.

Про ведмедя, що в лісі здох…

А якщо всерйоз, то про мого чоловіка, якого на диво вдалося взяти з собою на Форум видавців…

Чому на диво? Бо він там не нив мені, не псував настрій дурними придирками і взагалі був якийсь нормальний, і мені не прийшлося червоніти перед знайомими, яких там було горою…

А ше — він теж був у приємному здивуванні від цього книжкового моря і навіть плавав там зацікавленою рибою. Правда, смаки у нас були різні, але Бог з тим. Я просто ніколи раніше не бачила його з книжками в руках (ех, така зворушлива картина!). Він рився у купах книг на комп’ютерну тематику, милувався розкішними виданнями «для олігархів» (бо ціни там не в десятках чи сотнях гривень, а зразу в тисячах) і навіть купив собі одну книженцію (щось про Всесвіт). Книжка явно йому «не по зубам», бо там якісь страшні фізико-математичні формулиська для академіків, але він вдавав, що йому цікаво.

Не зна, мо, він в мене ще не геть безнадійний, га?

Кайф!

Я ще не здатна думати тверезо і реалістично після вчорашнього кайфу від Львівського Форуму видавців… Мене розпирає від якогось творчо-книжкового героїну. Мабуть, тільки вчора я й зрозуміла, наскільки сильно люблю книжки.

Почну спочатку. Ми приїхали до Львова рано-вранці, і він зустрів нас радісною сонячною погодою, а це вже чималий ПЛЮС до загальної атмосфери! Відразу вскочили на подвір’я Палацу Потоцьких, де розставлялися палатки і розкладалися книги. Відвідувачів ще майже не було, тому так зручно можна було милуватися новенькими книженціями, брати в руки, роздивлятися, мацати і нюхати… Не треба було заглядати комусь через плече і сто разів перепитувати ціни, бо можна було трохи побути першим бажаним покупцем. За таких сприятливих умов була придбана перша книжка, яка сподобалася мені чисто інтуїтивно. Це Анрі Бошо «Блакитний хлопчик»! Видавець навіть зробив мені знижку, як першому покупцеві! І я вже бігала від ятки до ятки, брала в руки все можливе і неможливе, і мені зривало дах, бо все хотілося неймовірно! Гори сучасної літератури, гори цікавого з психології (я це теж обожнюю), японські казки, життєписи відомих, поезія… Я ледь не здуріла. І це при тому, що ж обіцяла собі купити тільки те, що вже страшно буде колотися, бо нема у мене місця на ті книжки, щоб так фанатично їх колекціонувати (тому читач з мене такий, що любить брати чужі книги, читати і віддавати назад, щоб не захаращувати свій невеличкий простір). Але попри стримування емоцій, вхопила ще й Карпу «З роси, з води і з калабані» (свіжий, ще гарячий роман). Згодом все кругом залюднилося. Почалися торги, як має бути. Купи автограф-сесій, тільки встигай бігати з вулиці всередину, з поверха на поверх. Я вже й не пам’ятаю, кого встигла побачити-сфоткати (точно зна, що Кокотюху в камуфляжі, шикарну даму Ірен Роздобудько, старенького Павличка, братів Капранових, замріяну Анну Багряну (до речі, її роман «Дошкуляка» теж попав мені в сумку ще й з автографом), Христину Лукащук і т.д., т.п.).

Одним словом, то був книжковий рай для книголюбів! Я б там залишилася жити, якби те добро звідти не забирали і дозволили мені кілька років там порозкошувати.

P.S. Жду закінчення цієї п’ятниці, щоб залягти з книжками десь в кутку і віч-на-віч. Потім розкажу про враження.

Просто жити

З усіх «найсвіжіших» подій у моїм житії можна зробити тілько один висновок — треба просто жити і поменше думати-дурити себе надіями, що хтось колись виправиться і все буде так, як мріялося. Не буде. Позавчора «відсвяткували» свою першу річницю весілля. Я не загуляла, як обіцялася, і зразу про це пожаліла. Цілий день до вечора ми були на роботі, після роботи ніде нічо не намічалося і ми пішли вгості до моїх батьків (бо якби не вони, то сиділи би дома, як і кожен день). Ті гостини закінчилися моїм плачем і його словами про те, що він не певен, чи буде зі мною «всю жизнь» і що ще «не прочь погулять»…

На ранок у мене був такий стан, ніби-то я вилізла з гроба на світ Божий, у якому мене всі забули і нікому до мене нема діла. Все робила автоматом, на роботі писала статті з однісінькою думкою: «Тра тікати! З мене досить!» Але ж усе проходить… І потім я зрозуміла, що тікати нема куди і чого. Йти назад до батьків ніколи не пізно… Та що це дасть? Будуть казати, що вони ж казали!!!, що тра шукати іншого чоловіка і бла-бла-бла… А мені вже ніхто не треба. Зовсім. Я цілком самодостатня і обійдуся якось без чергової обузи. Рішила просто жити, з тим, що маю, але простіше, не звертаючи уваги на ці дрібниці, які називають шлюбом.

Ціна мене

От які висновки я зробила — ТРА ЗНАТИ СОБІ ЦІНУ!

Ну, і якби я схотіла продатися на ринку, то, мабуть, просила би чимало ))))

…вища освіта, цікава робота, творчість і визнання, руки ростуть, звідки треба, ну, і чоловікам ще не байдужа (хоча вони мені якраз зараз менш за все потрібні). Зато є чим втішати своє самолюбство.

І хоч я давно не маюся таким, як раніше — посиденьками на сайтах знайомств, і статусу в соцмережах не приховую (так і пишу з гіркотою «заміжня»), але якогось милого мені ще часом пописують чи то колишні залицяльники, чи то нові незнайомці. Днів пару тому якийсь 30-річний хтів «познайомитися поближче». Я не далася. Дурна, мабуть) А ще днями дзвонив один давній «друг», запрошував вгості (щоправда, на роботу, бо дома теж має жінку, яку не любить, та й женився, як мені здалося, від горя, бо я його кинула). Не йду. А чого, питається? Мабуть, я ще й совісна. Не можу так. Хай навіть усе в мене хрєново, але ж ті штампи дурнуваті у паспорті, вінчання і згадка про те, що я все ж таки сама на це пішла. Значить, треба терпіти. Зато така увага до моєї особи — як бальзам на душу в ці складні хвилини. Є надія, що я ще можу бути щаслива і що хоч якось, хоч для чогось комусь потрібна…

«Я безрукая, как Венера…»

«Я безрукая, как Венера,

Я совсем не хочу готовить.»

(В. Полозкова)

Отак і в мене, незважаючи на присутність двох рук, які можуть витворяти багато і навіть більше, ніж комусь думається…

Сімейне життя продовжує свій психологічний тиск. І тут є тільки дві розв’язки: або я його, або воно мене… Я не лінива. Відповідальна. Але я — не прислуга чи якийсь там раб, як вважають мої дорогі свекруха і чоловік. Вони б знайшли до чого придертися навіть, якби я переробила геть усе на світі. А я не буду! Я не звикла робити те, що комусь заманеться. Вчора сиджу на роботі. Дзвінок. Беру трубку і відразу настрій опускається до плінтуса. Починаються дорікання, що я не роблю закрутки з огірків і всякої там хрєні. Да, не роблю, бо у мене на кухні — куток, в якому поїсти важко, не те, що закрутки робити. Бо у мене одна кімната, і та — не моя, і та — на двох, бо за мною бігають подивитися, чи я так варю макарони, картоплю, борщ, бо заглядають у мій холодильник і сміють вчити, що тра купувати в магазині, а без чого й перетоптатися можна… Хай! Я погана невістка! Бо нема у них для порівняння іншої… Я маю тричі на день готувати їсти (що, зрештою, і роблю), я маю вгадувати, якої величини порцію треба покласти на тарілку саме цього разу, я маю бігати з роботи на обід, щоб з голоду не вмер 31-річний мамин син… Я ще багато чого повинна. А не пішли б ви всі на х… Я безрукая, как Венера, я совсем не хочу готовить.

Людиноненависник

Є такі люди, які нікого не люблять. Та що там — не люблять… Ненавидять!  Мій чоловік, на жаль, із тих… Я це щораз більше починаю розуміти і боюся, чи вистачить у мене терпіння терпіть ту ненависть до кінця днів своїх невеселих… Бо це страшно, коли ти геть не така, коли ти любиш світ і все у ньому. Ну, обурюєшся часами, але без ненависті. Ну, розчаровуєшся, але не кажеш, що братимеш у руки автомат і розстрілюватимеш всіх без розбору. Ну, болить тобі душа, але без терористичних намірів… А в нього все навпаки. Нічого святого. Навіть я — майже порожнє місце, яке можна любити хіба за те, що їсти зробило, а так більш нема за шо…

Вчора цілий вечір вислуховувала про те, що людей розвелося багато, що всі вони — дебіли, з яких ніякої користі, що діти їхні — тоже дебіли, бо кричать, як ненормальні (це ми так вчора «весело» пройшлися біля дитячого майданчика). Взнала, що тра брати в руки пушку і стріляти ту всю гадость — від немовлят до старічків. Потім на додачу побачили ми на вулиці роз’їханого машиною голуба. Да, не можна так їздити, але хто зна, чи того голуба спєцом розчавили? Але в мого чоловіка вирок не забарився, він вже прив’язував до двох стовбів через дорогу стальну лєску серед ночі, щоб першій-ліпшій машині, яка їхатиме на всіх швидкостях, відрізало дах разом з головою водія…

Але й то ще не всьо. Завели ми мову про мусульман. Бо ото вже пару тижнів ходить до нас хлопчина з Узбекистану тіпа вчитися роботи з компом. Хороший малий, вихований, скромний… Але для мого чоловіка мусульмани — не люди, бо в них, мовляв, дурнувата релігія, бо вони не люблять інших і всяке таке. А ше — в них можна многожонство. Не скажу, шо то йому дуже не подобається, бо, мабуть, якби і в нас таке дозволили, то скоро б мала я в хаті ще як мінімум двох дівок… Та суть не в тому. Він спитався моєї думки про многожонство. Я не була категоричною, бо в принципі є в тому свої плюси. Щоб мати багато жінок, треба спочатку бути чоловіком у повному розумінні цього слова. Ну, я й сказала, що якщо чоловік може забезпечувати усіх своїх дружин і дітей від них з голови до ніг і справлятися з тими жінками у ліжку, щоб нікому обідно не було, то хай хоч десять заводить. Ліпше мати десять дружин в законі, аніж, як то в нас через одного ведеться, що одна законна жінка вдома дітей глядить і все на своїх плечах тягне, а її непутьовий по бабам щодня бігає і по барах висиджує. За це я взнала, що я геть дурна, що я готова свого чоловіка з усіма ділити (хоча це була моя думка не про мого чоловіка, а про мусульман, у яких многожонство), вислухала купу гадостей в свою адресу і на тому всьо… І яка тут рада? Ліпше мовчати, бо горбатого хіба могила випрямить.

Розрада

Закінчилася моя многостраждальна відпустка… І я, як завше, приперлася на роботу… відпочивати. Бо відпустка пішла коту під хвіст. Сиділа я дома клято і не рипалася. Відпочили хіба що мозги мої змучені, бо такого бездум’я у мене давно вже не було. Але тепер я знаю точно — нема нічого нуднішого, як відпустка одруженої жінки. Сьогодні ж і я, і мій возлюблений з полегшенням зітхали зранку, тіпа «нарешті я тебе здихаюся». Ну от, здихалися один одного на цілий робочий день.

На роботі божевільно пахне лаком-фарбою, бо за моєї відсутності оказалося зробили ремонта. І хоча я люблю ці запахи, але відчуваю, що в голові вже не зовсім то ясно. Цілий день реально відпочиваю: сиджу собі в Неті, читаю улюблених блоксівців, не тра 20 разів бігти на кухню і придумувати, чим напхати ненаситні роти, робити ще нічого й не думала, бо геть вибилася з робочого ритму. Але нічо. Робота — моя розрада і моє щоденне відкриття. Так що матиму тепер цілий рік радості, аж до наступної нудної відпустки )

Без даху над головою

Ну, як можна так жити???????

Мені хочеться про це не просто писати, а кричати… Бо ми нині «прославилися». У нас навіть у власній квартирі не можна почуватися в безпеці. Одним словом, людоньки, живіть постійно зі спакованими валізами, щоб в перший-ліпший момент вискакувати на вулицю в невідомість.

Для тих, хто не поняв, скажу: у нас в місті вчора завалилася п’ятиповерхівка. Отак нежданно-негадано, десь о 4.30, коли на небі ше тільки-но світало, але всі мирно собі хропли під ковдрами. Слава Богу, завалилася не вся, а тільки вітальні і кухні, але з п’ятого по перший поверх. Двоє нещасних, які вирішили заночувати у вітальні перед клятим тєлєком, загинули. А ті, що були у спальнях, отримали прямий вихід на вулицю. Коротко кажучи, осталися люди, а то аж 8 сімей, без даху над головою. Їм обіцяють за 2-3 тижні квартири в новобудовах і по 10 тис. грн. Називається, беріть, люди, голі стіни і обживайтесь по повній на 10 штук гривень. Зараз ці бідолахи в готелі, без бабла, документів, одягу, в повному шоці і горі. А тим, чиї квартири вціліли (бо ж будинок якраз посередині впав, а два інші кінці його ще стоять), ще, мабуть, гірше, бо нового житла їм ніхто й не думає давати, а в їхніх квартирах купи тріщин і всі живуть, як на вулкані, чекаючи своєї черги. Багато поїхало до родичів, залишивши все «на проізвол судьби», бо дома, виявляється, мона найти собі смерть.

Мені то так болить, бо в мене дурна звичка — ставити себе на місце всіх знедолених. І коли я думаю, що таке могло б бути зі мною, то ще більше розумію весь трагізм ситуації. Я дуже прив’язана до свого кутка, до якихось маленьких радостей в житті у вигляді своїх речей… Страшно так жити, коли всім все байдуже, коли люди роками скаржаться, що їхній будинок тріщить і трясеться, а всі кажуть: «Всьо пучком! Він ше 100 літ стоятиме!» І одного ранку ти виходиш зі своєї спальні на 5 поверсі прямо на вулицю, в купу уламків.