Про це

«Свіжа» Цитринина замітка про статеву чистоту змусила мене нарешті, так сказать, взяться за перо і написати свою думку про це…

Не знаю, чи слід аж так берегти ту статеву чистоту, щоб все життя тільки з одним (одною) кохатися. Я за гедонізм (насолоду, цебто). Якщо все життя їсти одну, хай навіть найсмачнішу страву в світі, чи не зблюєтеся ви, га? Отож! Щоб знати, що таке «класний секс», треба мати з чим (ким) порівнювати. Попробувавши лише з одною людиною, вам може здатися, що то і є вершина задоволення, але варто тільки змінити партнера, і ви можете збагнути, що багато чого не знали, не відчували, перебільшували… Та змінювати партнерів теж треба в міру, а не як шкарпетки чи труси. Бо може наступити момент, коли починає нудити від цієї мішанини. Цілком згідна з Цитринкою, що для сексу має бути поважна причина, тобто кохання в серці. Тільки тоді можна зловити кайф. Згідно з примхливістю кохання, рідко в кого був один об’єкт для сексуальних втіх. І встановлювати кількісні норми не в праві ніхто, окрім самої людини. Але є одне «але»: будьте обережні, щоб все не скінчилося небажаними дітьми, ВІЛ-інфекцією чи ще якимось «подарком судьби».

Шлюб — це гівно (Цитрина)

Отакий крилатий вислів знайшла я в Цитрининих записках. І розумію, що влучніше вже не сказати. Хто не був у шлюбі, не повірить, звісно. А зря! Я теж рік тому ще не вірила і вступила у те гівно))). Тепер, блін, не відмитися. Хоча, гівно те також різним буває. Часом таке собі засохше і не дуже смердюче, а часом липке і надто вже нестерпно пахне. У мому випадку, мабуть, варіант №2. От, приміром, не тра ходити далеко: мене майже цілий день немає дома і ми геть не скучаємо один без одного. Він сидить собі дома і навіть не думає подзвонити (брешу, бо може подзвонити, коли проголодається, і допитуватись, чи прийду я на обід). Я ж не дзвоню взагалі. Я просто забуваюся на роботі і вдаю, що ніде нікому нічого не винна. Ввечері я все ж приходжу додому, але не тому, що дуже туди хочу, просто хочу їсти, прийняти душ, виспатися. У нього ж по вечорах клієнти. Тобто ми й далі не бачимося. Залишається, мо, година-дві, коли ми обоє дома. Мені хочеться хоч заговорити до когось. Але то — марна справа. Він втикає у монітор, причому втикає так, ніби вони — одне ціле. Говорити в такі моменти «безсмислєнно». Я можу зробити йому чай, підсунути під ніс і сказати «пий!», а він на те — «зараз йду!», і далі сидить втикає. Отака реакція! З таким успіхом цікавіше говорити до стіни.

У буденному житті ми майже незалежні. Він не пропонує мені допомоги, я розраховую на власні сили і кошти. У нас різні дороги (не розумію, якого х…ра ми поєднали їх шлюбом), і вони постійно розходяться у протилежні боки.

У сексі ми — найгірші коханці. У нас його майже немає. Бо ми — жайворонок (я) і сова (він) — навіть у ліжку буваємо в різний час. Коли я хочу, у нього на першому місці комп, коли він хоче, у мене на першому місці сон. Дійшло до того, що я взагалі вже не хочу і мені сняться чужі чоловіки.

Мені всі кажуть його кидати. Йому, мабуть, теж. Але ми ще терпимо один одного через оте гівно. Таке враження, що нам обом подобається, коли від нас смердить…


Переписка з 20-річним

Нє, ну це вже повний маразм — переписуватися на роботі з 20-річним засранцем)))). Фігня повна! І до чого б це? Себе не впізнаю. Здуріла на старості )))) Причому, переписка триває не перший день. Чому не відшию? Не скажу: «Малявка, тобі нема чим зайнятися? Дай спокій!» Тіко не думайте, що я запала. Він не симпатичний і не пре мене на малих (хоча й на старих вже теж не пре). Просто цікаво. Цікаво і дивно. Виховане і скромне таке мале, але ліпне затято, хоча, не як досвідчені й бувалі, яких цікавить тільки …на один-два рази. Сама поринаю в дитинство… Хлопець явно не зіпсутий і ще не битий життям. Пише мені щось типу: «ти хороша людина» (а звідки він зна?), «давай дружити!» (чого б то раптом?), «можу допомогти у всьому, все вмію робити» (а хто сказав, що я з чимось не справляюся?), запрошує зранку бігати по парку, піти з ним на каву (геть нагле!!!). І навіть не питає, чи маю я когось. А я ж тоже інтригу тримаю, щоб геть малого не розстроїти своїм замужеством. Просто так делікатненько заходжу до нього в гості зі своєї повноцінної сторінки в Однокласниках (бо переписка проходить на сторінці мого хенд-мейду), де всі мої фото (включно з весільними). Думаю — не дурний же ж, побачить — відстане. Так ні! Побачив — не відстає. Вже третій день. Послати не наважуюся, просто переводжу все в жарти, а воно все хоче зі мною в реалі зустрітися. Вже й питає, чи чоловік не ревнивий))).

І я звісно ж, не буду з ним бачитися. Смисл? Але як сказати по-вихованому і шоб поняв, і шоб серце не розбити, що не тра мені його дружба і кава, і здибанка…

«Подарунок» на річницю

Мо, то й не свято ніяке  — рік з часу, коли ми зіпсували свої паспорти клятими штампами про одруження, але на той день (рік тому себто) це була подія, і так було любо-страшно-лоскітно, що аж-аж… Да, зараз про це можна й не згадувать, ну, хіба що в пам’ять про ті відчуття, які переповнювали тоді. Але кому то тра? Наша перша річниця псування паспортів була учора. І почалася вона весело, та тільки для одного із нас.

Напередодні я приволокла в хату левенятко із повітряних кульок. Дуже мило-кумедне. Скористалася моментом, коли чоловіка не було дома. Ледь втрамбувала його в шафу, щоб не побачив раніше потрібного. Купила шоколад. І вже була готова встрічать те «свято». А він, така сволота, рішив піти на днюху до знайомого. Я пускати не хтіла, казала, шо піду з ним, але куди там… За його словами, там мала бути суто пісюняча чоловіча компанія. Ну, ладно. Я змирилася. Але з умовою, що він прийде на пізніше 21-22-ої. Чекала… Не дочекалася ні в 21-ій, ні в 22-ій, ні в 23-ій, ні опівночі. Змостилася спати. Не спалося. Дзвонила, писала СМСи. Не помагало. Днюха переросла в дискотеку в дорогому нічному клубі, зі стриптизом і блядями. Привалило щастя о 3-ій ночі. Сил сваритися не було. Все, на що спромоглася — це подякувати за подарунок на річницю, до якої, як виявилося зранку ніхто, крім мене, й не готувався. Але під вечір стало встидно, то відмазався піцою.

Через 2 тижні буде річниця весілля (вінчання і привселюдної церемонії). Шо лі, собі загулять?

Любить-не любить? Прощу-не прощу?

Останнім часом мене мучать тільки ці два питання… Хоча, ні. Три. Третє: «Чи скоро моєму терпінню прийде гаплик?»

Перше «Любить-не любить?» вже навіть здається мені безглуздим. Разом із моїм одруженням до мене прийшла й зневіра у коханні. Простіше кажучи, нема його, і хоч ти вкакайся. Але ж принаймні поважати можна? Хоча це також не в нашому випадку. От і напрошується друге «Прощу-не прощу?». Сьогодні (а це вже скоро ввійде у звичну справу) мене знову було ображено. По-хамськи. Грубо. Привселюдно. Ні за що. І я знаю, що при такому чоловікові мене тримає тільки одне-однісіньке — ТЕРПІННЯ. Складається враження, що те терпіння випробовують на міцність, як повітряну кульку… Надувають, надувають, надувають… Але всьому є межа. Хто скаже, скільки ще залишилося терпіти, якщо я вже плачу по дорозі на роботу, якщо мене обзивають на все горло прямо на вулиці, якщо при першій-ліпшій нагоді кажуть збирати манатки, а через 5 хв. дзвонять і… просять пробачення, в щирість якого мені геть не віриться, бо варто тільки погладити проти шерсті, як все повторюється, тільки з більшою силою. Мені, як ніколи раніше, хочеться бути самотньою і незалежною. І ЦЕ ПРАВДА! І якби у мене було хоч манюсіньке власне житло, я б в сію секунду склала ті манатки і звалила б назавжди без «До побачення!»

Оце отакі у мене настрої. А через 3 дні у нас перша річниця від часу, як ми розписалися. Цікаво, хоч ці три дні я витримаю? Чи, може, варто зустріти це «свято» знову в РАГСі, тільки із заявою про розлучення?


Копняк з минулого 2

І ото тра було мені заглянути сюди, щоб нарватися на Цитринин «Копняк з минулого»? Я он кілько днів лікую «синяки» від власного копняка з минулого. І то чого? Бо моя най-най-найцінніша Наталі, з якою я за браком часу вже Бог зна скільки не можу здибатися, розказала мені по мобільному таку історію: сиділа вона на днях з одною знайомою в одному розважальному місці і за їхній столик підсіли якісь «штрішки». Один їй був до кольок в обох очах знайомий, але в пам’яті ніяк не спливало — звідки. Але, розговорившись, всьо вияснилося. То був мій давній колишній, мій перший. (Блін, саму аж підкидає зараз від того, що пишу.) Як тільки вони розставили крапки над «І», він завів мову тільки про мене, питав-розпитував, як я і що я, де працюю зараз, як мені замужем, і чого я туди взагалі поперлася… Ну, де логіка? Коли ми були разом, а то тривало місяців 2 чи 3, він нарешті зробив своє діло (бо ж був перший) і сказав: «Давай залишимося друзями». Не знаю, мо, хтось би й залишився, але не я. Бо, як на мене, друзями можна бути з другим, третім чи десятим, коли все-одно вже нічого було втрачати, але не з першим, який, зараза, напевно знав, що хоче тільки одного, але не серйозних стосунків. А тепер, свинюка така, питає про мене. Більше того, за більш, як три роки, як ми не спілкуємося, він навіть не хоче когось собі шукати, що мене ще більше злить, бо таке враження, що він жаліє і жде мене. А я ж не вернуся!!! І не тому, що одружена, а тому, що не наступаю на одні і ті ж граблі.

Заміжня і самотня

Найгірше (я знаю точно) — мати чоловіка і бути самотньою. Тоді по кілька разів на день ставиш собі одне і те ж набридливе питання: «А навіщо тоді його мати взагалі? Щоб мати зайвий клопіт і не вилазити з кухні???»

Вчора ми мали разом йти до моїх батьків, але через півдня чоловікового ниття, що нащо туди йти, що йому раптом почала боліти голова, що він ліпше побуде наодинці з компом я пішла до них сама… І так у всьому. Як тільки тра кудись піти-поїхати, то або через величезні вмовляння, або сама.

Почуваюся самотньою. Немає ніякого розуміння і бажання усі справи вирішувати разом. Все потрібно або мені, або нікому… Пропала вся романтика. Немає близькості навіть у ліжку. Все якось через силу, з думкою, що так же ж треба…

Рятує робота. Дома просто дурію від того, що на мене — 0 уваги. Таке враження, що жінка моєму чоловікові треба лише для того, щоб ще більше прирости до комп’ютера, бо ж все буде зроблено само собою — їсти приготую 3 рази в день, поприбираю, принесу продукти і т.п.

Про дітей не хочеться навіть думати. Мене ці думки лякають. Це ж точно мона буде здуріть, якщо б у нас з’явилася дитина. Помочі ждати нізвідки. Отака я заміжня і самотня…

Собака жіночого роду

У всіх день, як день, а у мене черговий привід для злості… Прийшла я сьогодні на обід (як завжди, додому). Ну, накормила чоловіка і сама накормилася, і вже мала йти назад на роботу досиджувати свій тяжкий будень. Але ж у мене чоловік не вміє мовчати, що б там не було (з одного боку — добре, я в курсі всього, що там він і навколо нього робиться, а з іншого — він і про мене так усім усе розбазікує).

— Так от, — каже, — мені сьогодні «бивша» написала в аську. Хоче Новий рік разом провести…

У мене великі очі і дике: «ШО???????»

Я в аську — дійсно, написала. Спочатку: «Як дєлішкі? Бла-бла-бла…», а потім: «Які плани на Новий рік? Не хочеш кудись разом поїхати?» Це при тому, що вона знає, що він вже 3 місяці, як мій чоловік і 3 роки, як ми взагалі разом. Ну, не с*ка?

У неї, правда, щось в особистому — повна жопа після того, як вона з моїм тепер уже чоловіком розійшлася, але то не оправдання. Я навіть її не жалію зовсім, бо мені жалко того мужика, що вона його вкрутить (якщо вкрутить). Вона взагалі — кадр унікальний. Характер — чисте стерво, возомнила, що вона працюватиме тільки директором якого-небуть банку чи фірми великої, бо їй випадково в житті раз так повезло, а попробувавши такого, вона вже не піде куди-небуть. Так без роботи лазить уже багато літ. Без роботи і мужика, а в думках — тільки б кинутися комусь на шию і бігом ноги звісить. Да-да! Я-то знаю, шо кажу. Вона мені, вірніше, нам стільки палок в колеса ставила, що я не так давно її по повній програмі вирішила розвести: зареєструвалася ВКонтакті під чужим іменем. Ну, ясно, що то був красавєц (фотку знайшла на сайті якогось модельного агенства для чоловіків), розписала в анкеті, який він багатий-розумний-успішний-сексуальний і вона без оглядки повелася, телефон залишила, а він же ж — не дурень, навішав їй лапші всякої, що у нього машина, квартира своя, про сім’ю мріє, фірму свою має, покатає її на конях і всяке таке, і це при тому, що він же ж їй навіть не подзвонив, бо я ше пока не вмію чоловічим голосом говорити. Так вони довго переписувалися, я собі все цікаве на ус мотала, а потім від імені того красавца навіть «стрєлку» в ресторані набила. І вона прийшла)))) Ото така була моя помста, хоча то ше м’яко. Я й на гірше здатна. А після сьогоднішнього виношую черговий план, як їй «віддячити» за новорічні запрошення. Мо, хто поможе порадою? Все врахую!

Справжня

«дівко! ти якого бена заміж поперлася?))))))))))))) ну, так… врешті перший шлюб у розумних людей — то, зазвичай набуття досвіду))))))))))))

може мене й не питали, але раз це блог, а не блокнотик в шуфлядці з подвійним дном на коді … Я таки скажу свою думку. Чоловіка свого ти не любиш, очікуваних сподівань від шлюбу не отримала. творча енергія рве тебе «на запчасті». Все найцікавіше у тебе далеко попореду. маєш дві дороги — сімейного, банального життя. нудного але природнього. соціально здорового… або феєричного, творчого, вільного і самотнього, яке врешті дорогою болю і втрат приведе тебе до гармонії і щастя.»

Я обираю друге. Так! Це дійсно про мене, але я часами боюся признатися у цьому навіть собі. Боюся, бо маю «авторитет» правильної для батьків, для родичів, для друзів, для знайомих, для колег. Але ніхто із них не бував там, у душі. А там страшно! Навіть для самої мене. Можливо, мені треба було стати актрисою і носити чужі ролі, як сукні чи джинси. Я це люблю! Бо Я — це щось інше, аніж те, що бачать оточуючі. Я — це оте феєричне, творче, вільне, самотнє біле вороня, яке вийшло заміж знову ж таки через почуття власності і щоб нарешті довсети собі, що все «у моїх руках».

Не зна, чи є ще такі, яких не кидали. Мене не кидали ніколи. Через правильність і ніби-то надзвичайну доброту. Я кидала сама. Через вибухи «феєричного, творчого, вільного». Мене питали, а коли ж уже заміж? Я довела їм, що така, як всі. Зовні. Я 100% певна, що могла би вийти заміж за будь-кого з колишніх. При бажанні. Але я не повертаюся. Я вийшла заміж і сказала всім: «Ось! Я теж це можу. Як раз плюнути!»

Чи люблю? Окрема тема. В любов не вірю. Це тимчасове. Є звичка. І є миті блаженства, коли тобі просто добре, що поряд — теплокровна істота. А є ще миті ненависті. За те, що хтось посягає на твою тишу, самотність і думки. Оце вона — моя любов.

Назавжди запам’ятаю, як мій найкращий друг на моєму весіллі сказав моїй мамі: «Я її (мене) люблю і нікому не дам образити. А заміж? Хай сходить!)))» Він знає мене зсередини, тому так і сказав. Він мені, як брат, і я теж люблю його. Платонічно.

…жаба

У мені живе ЖАБА! Саме така велика! І вона мене, дурепа, душить невідомо чого. Не раз ловлю себе на думці, що я — егоїстка, власниця і султанша, якій явно не вистачає гарему з добрим десятком чоловіків. На жаль, тута я приречена мати лише одного (або, як варіант, кілька, але по черзі, бо так, щоб всі в зборі і в будь-який момент під рукою — ніззя). А діло ось у чім: мені не можна дізнаватися про те, що хтось із колишніх одружився, у когось народилося дітьо чи ще там яка приємна напасть до нього вчепилася. Можу вхопити інфаркта )))

Я знаю, що то все неспроста. Бо всі, з ким мені доводилося бути по велінню долі-недолі, не були випадковими, до них виношувалися якісь почуття (до когось — сильніші, до когось — слабші, але почуття). А витерти почуття неможливо. І то неправда, що час лікує. Шрами залишаються назавжди. І вони мають здатність чухатися, коли щось не так.

Прикро (хоча знаю, що маю сказати: «як чудово!»), що майже на всіх моїх колишніх напала болячка масового одруження і давання потомства. Прикро, бо я про це дізнаюся і мене починає душити велика і зелена. І що найцікавіше, я точно знаю, що ні з ким із колишніх не хочу бути, нікого із них вже не люблю і полюбити не зможу ні за яких обставин (така я вже. якщо йду, то не повертаюся.), а таке враження, що у мене відібрали річ і я сильно обурююся, бо ж то — власність «неприкосновенная».

Ото вчора написав мені ВКонтакт один колишній (женився через тиждень після мого весілля), а я дурна злюся чогось, намагаюся переконати себе, що жінка в нього страшна, що то він мені на зло женився, що ще там щось… А сама то яка! Заміж вийшла і хоть ти трісни! Що ж їм, тим колишнім, в ченці постригтися ))))? Га?