Любов

Просто існує такий вид любові, як любов до своєї роботи. Не уявляю себе без цієї любові… З кожним наступним днем все більше думаю куди піти, куди податися і де знайти своє, щоб любилося і щоб з натхненням робилося. Поки без варіантів (вірніше, варіанти є, але не ті, що треба). Відчуваю, що просто здурію без своєї журналістики. Вона мені все миліша і миліша, і якщо мене закрити у чотирьох стінах офісу, відгородивши від цікавих людей, подій і світу, то буде мені гаплик.

У нас вже ніби як новий колектив. Крім мене, ще двоє журналістів. Чесно, не дуже я б хотіла цей склад, ще сохну за своїми дівками, з якими було мені, як вдома. Тупо сиджу на роботі і мордуюся. Не можу звикнути до страшного ламання наших редакційних традицій, до постійного галдіння  під вухом, до того, що тра робити те, що хоче редактор. Я два роки була під крилом редакторським, але мудрим, і два — без цього крила, вдихаючи журналістську свободу на повні груди. А тепер — в єжових рукавицях… Не хочу так. Боюся так. Мені не комфортно. Живу одним днем. Але навала цікавих подій все ніяк не дає мені взяти ручку, папір і написати заяву на звільнення. Цього я боюся ще більше. Бо це дійсно робота моєї мрії, це те, без чого мене не буде… (

P.S. А ще у мене зріє така дурна, мабуть, ідея — купити реєстраційне свідоцтво на газету (якщо свою не потягну, то, мо, яку другу), стати редактором і втілювати свої ідеї незалежно від інших. А ще — взяти на роботу весь свій колишній колектив і так, спільними зусиллями творити інтелектуальну, справжню, а не брудну, журналістику.

На порозі великих змін

Ще не зна, якими будуть ті зміни, але вони будуть точно, бо вже почалися. Від сьогодні я на роботі одна, як палець (не рахуючи нового редактора, з яким я навряд чи спрацююся, бо вже не настроєна на це через ряд нюансів, типу «він корчить пєрца і начальника, не маючи поняття, як робити ту бідолашну газету», «він дозволяє собі без моєї на те згоди ковирятися у моїх матеріалах, скорочуваи їх і т.д., т.п.», «він мені не подобається енергетично», «він диктує, як і що робити», «через три дні має бути черговий випуск, а в нас ще й кіт не валявся»).

Дуже сумую за колегами… Але ж все минає… Я не маю морального права тримати когось… А з душі ніби шматок хтось вирвав. Отак і живу ці дні з цим паскудним відчуттям вирваності.

А ще мене тепер ніщо не тримає на цій, хоч і такій любій серцю роботі. Пора, мабуть, і мені в світ широкий пакувати чемодани. Тож я тепер у пошуках іншого теплого місця. Як тільки щось десь на горизонті замаячить, помчу — аж курява здійматиметься. Бо вже все розвалилося і змін на краще у цьому насидженому гнізді  точно не буде.

А оскільки я — людина постійна, то в мене зараз суцільний бардак у житті, одна невизначеність і підвішений на волосині стан. Ніяка робота не йде до рук. На все хочеться плюнути і розтерти. І ще й досі не віриться, як швидко життя летить шкереберть. А, мо, мене там, попереду жде великий приємний сюрпризище? Бо ж все, що робиться, робиться на краще.

Як навчитися бути вільною

Мабуть, це проблема №1 у моєму житті. От ніби й робиш, що сам собі хочеш, а насправді ти — заручник власних звичок, слабкостей, тараканів у голові… Мої колеги нарешті звільнилися. Одна — кількома днями раніше, друга — сьогодні. А в мене в душі рана. Мені дуже погано. Апатія. Хочеться й собі бігти писати заяву на звільнення. Таке враження, наче рухнув дім, у якому жив кілька років підряд. Невідомість… Хтось має прийти на їхні місця, а я б уже стала у дверях і виганяла б усіх у спину кулаком. Я — прив’язана!!!!! От моя вся біда. Я прив’язана до шлюбу, до якогось мінімального простору, де живу-їм-сплю, до речей, до роботи, до колег, до друзів, до міста, до своїх авторитетів… Чи то у всіх так? Чи тіко я така неправильна? Як навчитися бути вільною, не прив’язаною, щоб не боліли ніякі втрати, зміни, перевороти з ніг на голову?

Шлюб — це гівно (Цитрина)

Отакий крилатий вислів знайшла я в Цитрининих записках. І розумію, що влучніше вже не сказати. Хто не був у шлюбі, не повірить, звісно. А зря! Я теж рік тому ще не вірила і вступила у те гівно))). Тепер, блін, не відмитися. Хоча, гівно те також різним буває. Часом таке собі засохше і не дуже смердюче, а часом липке і надто вже нестерпно пахне. У мому випадку, мабуть, варіант №2. От, приміром, не тра ходити далеко: мене майже цілий день немає дома і ми геть не скучаємо один без одного. Він сидить собі дома і навіть не думає подзвонити (брешу, бо може подзвонити, коли проголодається, і допитуватись, чи прийду я на обід). Я ж не дзвоню взагалі. Я просто забуваюся на роботі і вдаю, що ніде нікому нічого не винна. Ввечері я все ж приходжу додому, але не тому, що дуже туди хочу, просто хочу їсти, прийняти душ, виспатися. У нього ж по вечорах клієнти. Тобто ми й далі не бачимося. Залишається, мо, година-дві, коли ми обоє дома. Мені хочеться хоч заговорити до когось. Але то — марна справа. Він втикає у монітор, причому втикає так, ніби вони — одне ціле. Говорити в такі моменти «безсмислєнно». Я можу зробити йому чай, підсунути під ніс і сказати «пий!», а він на те — «зараз йду!», і далі сидить втикає. Отака реакція! З таким успіхом цікавіше говорити до стіни.

У буденному житті ми майже незалежні. Він не пропонує мені допомоги, я розраховую на власні сили і кошти. У нас різні дороги (не розумію, якого х…ра ми поєднали їх шлюбом), і вони постійно розходяться у протилежні боки.

У сексі ми — найгірші коханці. У нас його майже немає. Бо ми — жайворонок (я) і сова (він) — навіть у ліжку буваємо в різний час. Коли я хочу, у нього на першому місці комп, коли він хоче, у мене на першому місці сон. Дійшло до того, що я взагалі вже не хочу і мені сняться чужі чоловіки.

Мені всі кажуть його кидати. Йому, мабуть, теж. Але ми ще терпимо один одного через оте гівно. Таке враження, що нам обом подобається, коли від нас смердить…


Хаос

Всього так багато, що хоч розірвися… До Блокса можна хіба раз на кілька тижнів доповзти. От доповзла. І то лише тому, що забила на все. Якщо почати спочатку, то хаос почався на роботі (а це ж місце мого відпочинку від справ сімейних і нудних). Так от: з’явився новий керівник, який возомнив себе пупом землі і ходить навіть по офісу з 4-ма охоронцями-мордоворотами; нам призначили щось типу «редактора» (хоча газета успішно виходить у світ ось уже двійко літ і без редактора), бо ж то 29-річний колишній квнщик, який до журналістики ані ногою, ще й нам заважає своєю присутністю; через усі ці заворушення звільняються мої колеги, до яких я просто приросла душею і без них мені тут геть погано буде; нам погрожують тим, що змушуватимуть писати гострі політичні статті (це — тонкий натяк, що змушуватимуть піарити олігархів, від яких вже тошнить. Боже, швидше б ті кляті вибори без вибору для народу…); у мене — проблеми зі здоров’ям (; мене завалили замовленнями букетів з цукерок; мене потребують на одну фірму, щоб я про них писала на їхній сайт (на щастя, хоч заплатять); в особистому житті нудота і буденщина; а я хочу спокою, любові, тепла і м’якої подушки для сну… Отак воно у мене ведеться. Суцільний хаос.