Про ведмедя, що в лісі здох…

А якщо всерйоз, то про мого чоловіка, якого на диво вдалося взяти з собою на Форум видавців…

Чому на диво? Бо він там не нив мені, не псував настрій дурними придирками і взагалі був якийсь нормальний, і мені не прийшлося червоніти перед знайомими, яких там було горою…

А ше — він теж був у приємному здивуванні від цього книжкового моря і навіть плавав там зацікавленою рибою. Правда, смаки у нас були різні, але Бог з тим. Я просто ніколи раніше не бачила його з книжками в руках (ех, така зворушлива картина!). Він рився у купах книг на комп’ютерну тематику, милувався розкішними виданнями «для олігархів» (бо ціни там не в десятках чи сотнях гривень, а зразу в тисячах) і навіть купив собі одну книженцію (щось про Всесвіт). Книжка явно йому «не по зубам», бо там якісь страшні фізико-математичні формулиська для академіків, але він вдавав, що йому цікаво.

Не зна, мо, він в мене ще не геть безнадійний, га?

Кайф!

Я ще не здатна думати тверезо і реалістично після вчорашнього кайфу від Львівського Форуму видавців… Мене розпирає від якогось творчо-книжкового героїну. Мабуть, тільки вчора я й зрозуміла, наскільки сильно люблю книжки.

Почну спочатку. Ми приїхали до Львова рано-вранці, і він зустрів нас радісною сонячною погодою, а це вже чималий ПЛЮС до загальної атмосфери! Відразу вскочили на подвір’я Палацу Потоцьких, де розставлялися палатки і розкладалися книги. Відвідувачів ще майже не було, тому так зручно можна було милуватися новенькими книженціями, брати в руки, роздивлятися, мацати і нюхати… Не треба було заглядати комусь через плече і сто разів перепитувати ціни, бо можна було трохи побути першим бажаним покупцем. За таких сприятливих умов була придбана перша книжка, яка сподобалася мені чисто інтуїтивно. Це Анрі Бошо «Блакитний хлопчик»! Видавець навіть зробив мені знижку, як першому покупцеві! І я вже бігала від ятки до ятки, брала в руки все можливе і неможливе, і мені зривало дах, бо все хотілося неймовірно! Гори сучасної літератури, гори цікавого з психології (я це теж обожнюю), японські казки, життєписи відомих, поезія… Я ледь не здуріла. І це при тому, що ж обіцяла собі купити тільки те, що вже страшно буде колотися, бо нема у мене місця на ті книжки, щоб так фанатично їх колекціонувати (тому читач з мене такий, що любить брати чужі книги, читати і віддавати назад, щоб не захаращувати свій невеличкий простір). Але попри стримування емоцій, вхопила ще й Карпу «З роси, з води і з калабані» (свіжий, ще гарячий роман). Згодом все кругом залюднилося. Почалися торги, як має бути. Купи автограф-сесій, тільки встигай бігати з вулиці всередину, з поверха на поверх. Я вже й не пам’ятаю, кого встигла побачити-сфоткати (точно зна, що Кокотюху в камуфляжі, шикарну даму Ірен Роздобудько, старенького Павличка, братів Капранових, замріяну Анну Багряну (до речі, її роман «Дошкуляка» теж попав мені в сумку ще й з автографом), Христину Лукащук і т.д., т.п.).

Одним словом, то був книжковий рай для книголюбів! Я б там залишилася жити, якби те добро звідти не забирали і дозволили мені кілька років там порозкошувати.

P.S. Жду закінчення цієї п’ятниці, щоб залягти з книжками десь в кутку і віч-на-віч. Потім розкажу про враження.

Що се в лісі здохло?

Скажу вам чесно, здохло щось вельми велике ) І то того, що в четвер я їду (вперше — встидно то як) на Львівський Форум видавців і не сама… З чоловіком.

Все було тако: подзвонили мені добрі люде і сказали, що буде автобус і є місця, і можуть мене взяти, якщо хочу, а я можу ше когось прихопити. І все то те — на халяву! Ну, і чого ж такий шанс опускати? Про той Форум я давно мріяла і вже разів зо три писала про нього статті, щоправда з вуст тих, хто там власною персоною був. А сама ж то не була. Рішила їхати майже зразу і за будь-яких обставин. Хтіла взяти свою Наталі, та в неї — пари, яких ніяк ніззя перенести чи відмінити, бо вона — дуже відповідальний викладач. І раз таке діло, сказала чоловікові. Була 99,9% впевнена, що він скаже: «Нашо мені та мура?». А тут вислухав і сказав, шо поїде зі мною.

Мо, то й не на краще, бо буде мені цілий день нити, що йому нудно, а мо, й дійсно який ведмідь у лісі ласти склеїв? ))))

Просто жити

З усіх «найсвіжіших» подій у моїм житії можна зробити тілько один висновок — треба просто жити і поменше думати-дурити себе надіями, що хтось колись виправиться і все буде так, як мріялося. Не буде. Позавчора «відсвяткували» свою першу річницю весілля. Я не загуляла, як обіцялася, і зразу про це пожаліла. Цілий день до вечора ми були на роботі, після роботи ніде нічо не намічалося і ми пішли вгості до моїх батьків (бо якби не вони, то сиділи би дома, як і кожен день). Ті гостини закінчилися моїм плачем і його словами про те, що він не певен, чи буде зі мною «всю жизнь» і що ще «не прочь погулять»…

На ранок у мене був такий стан, ніби-то я вилізла з гроба на світ Божий, у якому мене всі забули і нікому до мене нема діла. Все робила автоматом, на роботі писала статті з однісінькою думкою: «Тра тікати! З мене досить!» Але ж усе проходить… І потім я зрозуміла, що тікати нема куди і чого. Йти назад до батьків ніколи не пізно… Та що це дасть? Будуть казати, що вони ж казали!!!, що тра шукати іншого чоловіка і бла-бла-бла… А мені вже ніхто не треба. Зовсім. Я цілком самодостатня і обійдуся якось без чергової обузи. Рішила просто жити, з тим, що маю, але простіше, не звертаючи уваги на ці дрібниці, які називають шлюбом.