Переписка з 20-річним

Нє, ну це вже повний маразм — переписуватися на роботі з 20-річним засранцем)))). Фігня повна! І до чого б це? Себе не впізнаю. Здуріла на старості )))) Причому, переписка триває не перший день. Чому не відшию? Не скажу: «Малявка, тобі нема чим зайнятися? Дай спокій!» Тіко не думайте, що я запала. Він не симпатичний і не пре мене на малих (хоча й на старих вже теж не пре). Просто цікаво. Цікаво і дивно. Виховане і скромне таке мале, але ліпне затято, хоча, не як досвідчені й бувалі, яких цікавить тільки …на один-два рази. Сама поринаю в дитинство… Хлопець явно не зіпсутий і ще не битий життям. Пише мені щось типу: «ти хороша людина» (а звідки він зна?), «давай дружити!» (чого б то раптом?), «можу допомогти у всьому, все вмію робити» (а хто сказав, що я з чимось не справляюся?), запрошує зранку бігати по парку, піти з ним на каву (геть нагле!!!). І навіть не питає, чи маю я когось. А я ж тоже інтригу тримаю, щоб геть малого не розстроїти своїм замужеством. Просто так делікатненько заходжу до нього в гості зі своєї повноцінної сторінки в Однокласниках (бо переписка проходить на сторінці мого хенд-мейду), де всі мої фото (включно з весільними). Думаю — не дурний же ж, побачить — відстане. Так ні! Побачив — не відстає. Вже третій день. Послати не наважуюся, просто переводжу все в жарти, а воно все хоче зі мною в реалі зустрітися. Вже й питає, чи чоловік не ревнивий))).

І я звісно ж, не буду з ним бачитися. Смисл? Але як сказати по-вихованому і шоб поняв, і шоб серце не розбити, що не тра мені його дружба і кава, і здибанка…

«Подарунок» на річницю

Мо, то й не свято ніяке  — рік з часу, коли ми зіпсували свої паспорти клятими штампами про одруження, але на той день (рік тому себто) це була подія, і так було любо-страшно-лоскітно, що аж-аж… Да, зараз про це можна й не згадувать, ну, хіба що в пам’ять про ті відчуття, які переповнювали тоді. Але кому то тра? Наша перша річниця псування паспортів була учора. І почалася вона весело, та тільки для одного із нас.

Напередодні я приволокла в хату левенятко із повітряних кульок. Дуже мило-кумедне. Скористалася моментом, коли чоловіка не було дома. Ледь втрамбувала його в шафу, щоб не побачив раніше потрібного. Купила шоколад. І вже була готова встрічать те «свято». А він, така сволота, рішив піти на днюху до знайомого. Я пускати не хтіла, казала, шо піду з ним, але куди там… За його словами, там мала бути суто пісюняча чоловіча компанія. Ну, ладно. Я змирилася. Але з умовою, що він прийде на пізніше 21-22-ої. Чекала… Не дочекалася ні в 21-ій, ні в 22-ій, ні в 23-ій, ні опівночі. Змостилася спати. Не спалося. Дзвонила, писала СМСи. Не помагало. Днюха переросла в дискотеку в дорогому нічному клубі, зі стриптизом і блядями. Привалило щастя о 3-ій ночі. Сил сваритися не було. Все, на що спромоглася — це подякувати за подарунок на річницю, до якої, як виявилося зранку ніхто, крім мене, й не готувався. Але під вечір стало встидно, то відмазався піцою.

Через 2 тижні буде річниця весілля (вінчання і привселюдної церемонії). Шо лі, собі загулять?

Ціна мене

От які висновки я зробила — ТРА ЗНАТИ СОБІ ЦІНУ!

Ну, і якби я схотіла продатися на ринку, то, мабуть, просила би чимало ))))

…вища освіта, цікава робота, творчість і визнання, руки ростуть, звідки треба, ну, і чоловікам ще не байдужа (хоча вони мені якраз зараз менш за все потрібні). Зато є чим втішати своє самолюбство.

І хоч я давно не маюся таким, як раніше — посиденьками на сайтах знайомств, і статусу в соцмережах не приховую (так і пишу з гіркотою «заміжня»), але якогось милого мені ще часом пописують чи то колишні залицяльники, чи то нові незнайомці. Днів пару тому якийсь 30-річний хтів «познайомитися поближче». Я не далася. Дурна, мабуть) А ще днями дзвонив один давній «друг», запрошував вгості (щоправда, на роботу, бо дома теж має жінку, яку не любить, та й женився, як мені здалося, від горя, бо я його кинула). Не йду. А чого, питається? Мабуть, я ще й совісна. Не можу так. Хай навіть усе в мене хрєново, але ж ті штампи дурнуваті у паспорті, вінчання і згадка про те, що я все ж таки сама на це пішла. Значить, треба терпіти. Зато така увага до моєї особи — як бальзам на душу в ці складні хвилини. Є надія, що я ще можу бути щаслива і що хоч якось, хоч для чогось комусь потрібна…

Любить-не любить? Прощу-не прощу?

Останнім часом мене мучать тільки ці два питання… Хоча, ні. Три. Третє: «Чи скоро моєму терпінню прийде гаплик?»

Перше «Любить-не любить?» вже навіть здається мені безглуздим. Разом із моїм одруженням до мене прийшла й зневіра у коханні. Простіше кажучи, нема його, і хоч ти вкакайся. Але ж принаймні поважати можна? Хоча це також не в нашому випадку. От і напрошується друге «Прощу-не прощу?». Сьогодні (а це вже скоро ввійде у звичну справу) мене знову було ображено. По-хамськи. Грубо. Привселюдно. Ні за що. І я знаю, що при такому чоловікові мене тримає тільки одне-однісіньке — ТЕРПІННЯ. Складається враження, що те терпіння випробовують на міцність, як повітряну кульку… Надувають, надувають, надувають… Але всьому є межа. Хто скаже, скільки ще залишилося терпіти, якщо я вже плачу по дорозі на роботу, якщо мене обзивають на все горло прямо на вулиці, якщо при першій-ліпшій нагоді кажуть збирати манатки, а через 5 хв. дзвонять і… просять пробачення, в щирість якого мені геть не віриться, бо варто тільки погладити проти шерсті, як все повторюється, тільки з більшою силою. Мені, як ніколи раніше, хочеться бути самотньою і незалежною. І ЦЕ ПРАВДА! І якби у мене було хоч манюсіньке власне житло, я б в сію секунду склала ті манатки і звалила б назавжди без «До побачення!»

Оце отакі у мене настрої. А через 3 дні у нас перша річниця від часу, як ми розписалися. Цікаво, хоч ці три дні я витримаю? Чи, може, варто зустріти це «свято» знову в РАГСі, тільки із заявою про розлучення?


«Я безрукая, как Венера…»

«Я безрукая, как Венера,

Я совсем не хочу готовить.»

(В. Полозкова)

Отак і в мене, незважаючи на присутність двох рук, які можуть витворяти багато і навіть більше, ніж комусь думається…

Сімейне життя продовжує свій психологічний тиск. І тут є тільки дві розв’язки: або я його, або воно мене… Я не лінива. Відповідальна. Але я — не прислуга чи якийсь там раб, як вважають мої дорогі свекруха і чоловік. Вони б знайшли до чого придертися навіть, якби я переробила геть усе на світі. А я не буду! Я не звикла робити те, що комусь заманеться. Вчора сиджу на роботі. Дзвінок. Беру трубку і відразу настрій опускається до плінтуса. Починаються дорікання, що я не роблю закрутки з огірків і всякої там хрєні. Да, не роблю, бо у мене на кухні — куток, в якому поїсти важко, не те, що закрутки робити. Бо у мене одна кімната, і та — не моя, і та — на двох, бо за мною бігають подивитися, чи я так варю макарони, картоплю, борщ, бо заглядають у мій холодильник і сміють вчити, що тра купувати в магазині, а без чого й перетоптатися можна… Хай! Я погана невістка! Бо нема у них для порівняння іншої… Я маю тричі на день готувати їсти (що, зрештою, і роблю), я маю вгадувати, якої величини порцію треба покласти на тарілку саме цього разу, я маю бігати з роботи на обід, щоб з голоду не вмер 31-річний мамин син… Я ще багато чого повинна. А не пішли б ви всі на х… Я безрукая, как Венера, я совсем не хочу готовить.

Людиноненависник

Є такі люди, які нікого не люблять. Та що там — не люблять… Ненавидять!  Мій чоловік, на жаль, із тих… Я це щораз більше починаю розуміти і боюся, чи вистачить у мене терпіння терпіть ту ненависть до кінця днів своїх невеселих… Бо це страшно, коли ти геть не така, коли ти любиш світ і все у ньому. Ну, обурюєшся часами, але без ненависті. Ну, розчаровуєшся, але не кажеш, що братимеш у руки автомат і розстрілюватимеш всіх без розбору. Ну, болить тобі душа, але без терористичних намірів… А в нього все навпаки. Нічого святого. Навіть я — майже порожнє місце, яке можна любити хіба за те, що їсти зробило, а так більш нема за шо…

Вчора цілий вечір вислуховувала про те, що людей розвелося багато, що всі вони — дебіли, з яких ніякої користі, що діти їхні — тоже дебіли, бо кричать, як ненормальні (це ми так вчора «весело» пройшлися біля дитячого майданчика). Взнала, що тра брати в руки пушку і стріляти ту всю гадость — від немовлят до старічків. Потім на додачу побачили ми на вулиці роз’їханого машиною голуба. Да, не можна так їздити, але хто зна, чи того голуба спєцом розчавили? Але в мого чоловіка вирок не забарився, він вже прив’язував до двох стовбів через дорогу стальну лєску серед ночі, щоб першій-ліпшій машині, яка їхатиме на всіх швидкостях, відрізало дах разом з головою водія…

Але й то ще не всьо. Завели ми мову про мусульман. Бо ото вже пару тижнів ходить до нас хлопчина з Узбекистану тіпа вчитися роботи з компом. Хороший малий, вихований, скромний… Але для мого чоловіка мусульмани — не люди, бо в них, мовляв, дурнувата релігія, бо вони не люблять інших і всяке таке. А ше — в них можна многожонство. Не скажу, шо то йому дуже не подобається, бо, мабуть, якби і в нас таке дозволили, то скоро б мала я в хаті ще як мінімум двох дівок… Та суть не в тому. Він спитався моєї думки про многожонство. Я не була категоричною, бо в принципі є в тому свої плюси. Щоб мати багато жінок, треба спочатку бути чоловіком у повному розумінні цього слова. Ну, я й сказала, що якщо чоловік може забезпечувати усіх своїх дружин і дітей від них з голови до ніг і справлятися з тими жінками у ліжку, щоб нікому обідно не було, то хай хоч десять заводить. Ліпше мати десять дружин в законі, аніж, як то в нас через одного ведеться, що одна законна жінка вдома дітей глядить і все на своїх плечах тягне, а її непутьовий по бабам щодня бігає і по барах висиджує. За це я взнала, що я геть дурна, що я готова свого чоловіка з усіма ділити (хоча це була моя думка не про мого чоловіка, а про мусульман, у яких многожонство), вислухала купу гадостей в свою адресу і на тому всьо… І яка тут рада? Ліпше мовчати, бо горбатого хіба могила випрямить.

Розрада

Закінчилася моя многостраждальна відпустка… І я, як завше, приперлася на роботу… відпочивати. Бо відпустка пішла коту під хвіст. Сиділа я дома клято і не рипалася. Відпочили хіба що мозги мої змучені, бо такого бездум’я у мене давно вже не було. Але тепер я знаю точно — нема нічого нуднішого, як відпустка одруженої жінки. Сьогодні ж і я, і мій возлюблений з полегшенням зітхали зранку, тіпа «нарешті я тебе здихаюся». Ну от, здихалися один одного на цілий робочий день.

На роботі божевільно пахне лаком-фарбою, бо за моєї відсутності оказалося зробили ремонта. І хоча я люблю ці запахи, але відчуваю, що в голові вже не зовсім то ясно. Цілий день реально відпочиваю: сиджу собі в Неті, читаю улюблених блоксівців, не тра 20 разів бігти на кухню і придумувати, чим напхати ненаситні роти, робити ще нічого й не думала, бо геть вибилася з робочого ритму. Але нічо. Робота — моя розрада і моє щоденне відкриття. Так що матиму тепер цілий рік радості, аж до наступної нудної відпустки )