Сховатися від себе

Буває так, що хочеться сховатися не те, щоб від людей, а навіть від себе справжньої… Я тут не з’являюся не тому, що словесний запор, а тому, що навіть собі не хочеться признаватися, що може бути так нудно в житті…

Через тиждень у мене відпустка — довга-предовга і нудна-пренудна. Нікуди не збираємося, бо я втомилася все організовувати, а крім мене цього ніхто не зробить. Будемо торчати дома і муляти один одному очі… Я заздалегіть знаю, що з головою сховаюся у свої солодкі букети. Накручу їх стільки, щоб заставити всю хату і милуватися хоча б тим, що я ще на щось годжуся.

Бо більш нічо з мене не візьмете — писати закинула, натхнення 0, а без нього не писання, а фальш. Кому таке тра? Робити будні цікавішими втомилася, ніхто цього не цінить. Кохаюся тільки тому, що так треба, особливого вогню чи потреби на те нема… Менш, як за 2 місяці, буде річниця мого весілля, а толку? Невже то ще й радіти тому прийдеться??? А що за радість така? У мене що, життя медом стало? Навіть дитину зробить не годні…

Про що ж тут писати, коли я живу, як равлик… Тішуся хіба чужими радощами, які іноді ще мелькають перед очима. Отак… Отак мені, мабуть, і треба! Кожен же ж сам коваль свого щастя, а в мене навіть бажання кувати його немає…