Без даху над головою

Ну, як можна так жити???????

Мені хочеться про це не просто писати, а кричати… Бо ми нині «прославилися». У нас навіть у власній квартирі не можна почуватися в безпеці. Одним словом, людоньки, живіть постійно зі спакованими валізами, щоб в перший-ліпший момент вискакувати на вулицю в невідомість.

Для тих, хто не поняв, скажу: у нас в місті вчора завалилася п’ятиповерхівка. Отак нежданно-негадано, десь о 4.30, коли на небі ше тільки-но світало, але всі мирно собі хропли під ковдрами. Слава Богу, завалилася не вся, а тільки вітальні і кухні, але з п’ятого по перший поверх. Двоє нещасних, які вирішили заночувати у вітальні перед клятим тєлєком, загинули. А ті, що були у спальнях, отримали прямий вихід на вулицю. Коротко кажучи, осталися люди, а то аж 8 сімей, без даху над головою. Їм обіцяють за 2-3 тижні квартири в новобудовах і по 10 тис. грн. Називається, беріть, люди, голі стіни і обживайтесь по повній на 10 штук гривень. Зараз ці бідолахи в готелі, без бабла, документів, одягу, в повному шоці і горі. А тим, чиї квартири вціліли (бо ж будинок якраз посередині впав, а два інші кінці його ще стоять), ще, мабуть, гірше, бо нового житла їм ніхто й не думає давати, а в їхніх квартирах купи тріщин і всі живуть, як на вулкані, чекаючи своєї черги. Багато поїхало до родичів, залишивши все «на проізвол судьби», бо дома, виявляється, мона найти собі смерть.

Мені то так болить, бо в мене дурна звичка — ставити себе на місце всіх знедолених. І коли я думаю, що таке могло б бути зі мною, то ще більше розумію весь трагізм ситуації. Я дуже прив’язана до свого кутка, до якихось маленьких радостей в житті у вигляді своїх речей… Страшно так жити, коли всім все байдуже, коли люди роками скаржаться, що їхній будинок тріщить і трясеться, а всі кажуть: «Всьо пучком! Він ше 100 літ стоятиме!» І одного ранку ти виходиш зі своєї спальні на 5 поверсі прямо на вулицю, в купу уламків.