Про статуси і славу

Знаєте, коли людину починають вважати за людину? Коли у неї з’являються високі статуси і визнання (навіть, якщо та людина ще нічо такого АЖ-АЖ не зробила).

Не минуло ще й 10 днів, як мені «пришили» статус члена НСПУ. І, мабуть, то я якась неправильна, що не скачу від радості до стелі і живу собі, як жила, бо для інших я стала ВЕЛИКА ЦЯЦЯ і носяться зо мною отак на всіх більш-менш публічних заходах…

Ото 20-го числа (понеділок) було моє перше привселюдне вітання. Моя найліпша Наталі запросила мене на презентацію університетської літстудії, яку з цього часу вона ж і очолюватиме. Ну, не могла ж я їй відмовить! Пішла. Там я мала вбить два зайчика — прочитати свої вірші, ну, і звісно ж, написати про захід, як журналіст. Одне і друге зробила, але з читанням віршів було дуже цікаво… Наталі зробила програму так, що спочатку слово мали наші «кохані» викладачі, мій улюблений і головне — наш, рідний письменник Лис, потім свої вірші читали нині «діючі» студенти, ну, а на закуску тіпа я.

Найперш у своєму виступі помазав мене медом Лис. Ні, він дуже хороший чувак і ше ліпший письменник (хто не читав його романів — ганьба! Бігом шукайте і читайте!), але мені від його слів хоч і було приємно, в глибині душі хотілося дітись далеко і щоб ніхто мене не бачив. Свій виступ він почав з привселюдного вітання і розхвалювання нової членкині НСПУ — мене! Карочь, всі викладачі, яким, мо, й чхати було на мене, коли я ще була їхньою студенткою, повернули голови у мій бік і солодко посміхалися (а когось, мо, й жаба душила, що я он яка стала! ))) ). Все оте дійство затяглося на години 2 і явно було, що усім вже боліла с*ака від сидіння і голова від слухання, але ніхто (за винятком хіба деяких студентів, яких туди силою запхнули) не вийшов із залу — чекали МЕНЕ! І тільки коли я (а то ж було майже вкінці) прочитала свою поезію, всім полєкчало і вони почали розбігатися, чим просто зневажили тих, хто ще мав виступати після мене… По закінченню на неофіційній часті (каві, чаєві, шампанському) оте підмазування до мене продовжувалося… Наталі зробили зауваження, що тра було мене першою до слова запросить, бо ж я, тіпа, метр літератури! Мене то вже злило, бо таким «метром» я є вже як мінімум 5 років (бо 5 років, як видала свою поки що єдину книжку і отримала міжнародну літ. премію), але ніхто чомусь метром мене не називав, поки добрі дядьки з Ірпінської тусовки не почули мене і не рекомендували до НСПУ… Тож я забрала манатки і пішла на роботу, шоб не робили з мене ЦЯЦЮ.

Ну, а вчора була я на презентації нового прецікавого роману того ж таки Володимира Лиса «Іван і чорна пантера» (купила книжку і вже не можу дочекатися вихідних, щоб засісти). І ви уявляєте, його презентація, його — письменника, на рахунку якого десяток книг, його — це неодноразового переможця Коронації слова, його — це відомого журналіста і теж члена НСПУ, а він бере і знову привселюдно згадує про мене, знову вітає… Всі знову лізуть цілуватися і обніматися, щоб і собі не упустити шансу тіпа порадіти за мене.

Я тепер найближчим часом боятимусь на вулицю виходити… А ще вкінці березня мене запрошують на перші збори нашої обласної організації НСПУ переобирати голову… Не дуже хочу там буть, але, мабуть, прийдеться сунутися…

Без змін

Мені хочеться свята, змін якихось, чогось, що б дало мені поштовх до радості в житті… Ну, от, минув уже один день мого нового ніби-то етапу в житті — членства у Національній спілці письменників… Але ж нічого не змінилося — був такий самісінький ранок, довелося витягувати себе з ліжка і волочитися на роботу, була купа невирішених справ, інтерв’ю… Одним словом, все — без змін. І нікому від того ні холодно, ні жарко, що у мене така радість — до мене прийшло свого роду якесь визнання, чи що… Дома мене не вітали, бо ні чоловік, ні мої свекри зеленого поняття не мають, що воно такеє, те НСПУ… Одна розрада — моя мама. Вона розуміє всю важливість такої події, ну, і ще моя Наталі… А, і ще деякі блоксівці…

Випити за таку свою радість нагоди вчора так і не трапилося… Жду моменту.

Сьогодні мені знову до лікаря. Вже з усіма аналізами. Не люблю страшенно лікарів. Боюся їх панічно через їхню непрофесійність. Підтверджень цьому у мене вже досить. От, приміром, у минулий четвер була я у того жіночого лікаря, про якого писала тута, на Блоксі… Вона мене направила здати кров на гормони. Ну, я й пішла їх здавать. Після тієї здачі крові з вени у мене вже тиждень рука синьо-зелена, в лікті зігнути не можу, болить страшенно, болить навіть уночі, синяки пішли на півруки, причому, навіть не в тому місці, де був прокол, а кругом… Розстріляти мало таких медиків. От і не бійся їх…

Бути письменником

Я ж не знала, що все так швидко! І вчора на розслабоні сиділа собі ввечері дома, думала якусь нудну думу замість того, щоб бігти по пляшку чи торта… А на те, як виявилося, була дуже важлива причина ще з обіду…

20.52 на годиннику, 15 лютого на календарі, а мій мобільний розривається від дзвінка з Києва. Ну, я собі беру трубку і не підозрюю, що зараз поллються вітання. А дзвонили мені о такій пізній порі з Національної спілки письменників України, щоб сказати, що цього ж таки 15-го лютого по обіді на президії НСПУ було підтримано мою кандидатуру на прийняття в НСПУ (соррі за повторення). Так шо я тепер письменник не лише за покликанням, але й за документами. Не скажу, що я так зраділа, що мало не впала з крісла, але якесь дивне відчуття творчої богеми у мені зачалося… Вітали мене по телефону довго, гаряче і п’яно, бо чуть було по голосах відомих письменників, що вони уже встигли відмітить то дєло! А я ще, чесно кажучи, й донині навіть краплі в роті не мала. Якось, мабуть, не правильно получається… Ех, нап’юся я з радості на днях! Відчуваю…

Безцінна і офігєвша українська медицина

Черговий пост пише моєю рукою саме наше циркове життя!

Сьогодні втрапила я до лікаря. Та ще й не якого-небудь, а до приватного гінеколога! От! І було би все супер, якби у ЧЕРЗІ (хоч прийом строго по запису і у кожного — певний час для приходу) я не відморозила собі задницю за цілу годину чекання!!! Коротше, у мене було стільки обурення і злості, що у тому приватному довбаному медцентрі я за ту безцінну годину (бо ж втікла з роботи) посварилася навіть у реєстратурі… Той центр орендує собі приміщення в одній нашій поліклініці, де температура, як мені здалося, стоїть мінусова, бо я навіть у курточці замерзла в синю сливку… Ну, ладно, не можуть нагріти приміщення — то біс із ним, але ж я маю заплатить немаленькі бабки за те, що прийшла на назначену мені годину і чекала своєї черги довго і нудно! В реєстратурі на мене за возмущання мої прикрикнули і я вже поривалася йти додому. І якби не чоловік, який пішов зі мною дивитися на цю всю істерику і тримати мене за рукав, щоб я — геть зла — не змилася звідти, то я б таки змилася.

На щастя, черга має властивість закінчуватися — і я втрапила, куди мала. Повезло тій лікарці, що вона хоч не була хамкою і віднеслася по-людськи, бо я з порога їй заявила, що після такого чекання мені вже не особо хочеться їй казати, якого милого я до неї привалила… А, взнавши, що я ще й журналістом працюю, вона з милою посмішкою натякнула, щоб я бува нічого поганого про своє чекання у черзі не написала, бо в неї там були якісь невідкладні справи і вона запізнилася, тож організувалася черга, і дуже вибачалася… Зм’якшилося моє серце, яке і так від щоденних стресів стає вже геть дурне і зле, і вирішило не писати про неподобство в пресі, а тіко тута, на Блоксі, пожалітися))).

Так от, за мій 15-хвилинний візит з чоловікової кишені (слава Богу, хоч не з моєї) пропало більш, як 600 грн. (це за прийом, аналіз крові, УЗІ). Ну, і скажіть, хіба то норма, що майже здорова, працююча людина має за один такий похід пів своєї зарплати віддати? А якби у тої людини, не доведи Боже, серйозна хвороба, необхідність в операції? Що тоді? А я вам розкажу, що тоді… Тижнів два тому пішли ми з чоловіком на базар. На вході в базар стояла жінка мого віку (не бомжиха чи алкашка), нормально вдягнута, на колінах, на скаженному морозі, в очах — сльози реальні, в руках — купа довідок медичних, і просила гроші на лікування свого немовляти, у якого якась страшна пухлина мозку. Ми дали їй трохи, а я ще й свій моб. записала, щоб вона мені подзвонила, коли зможе, розказала все в деталях… Я б написала статтю в своїй газеті, можливо, люди небайдужі відгукнулися б… Ми так колись робили, то до редакції кілька тижнів гроші для одного хлопчика зносили. Але щось не дзвонить… Хто зна, як там…

Посвітліло на серці

Хоч я в цю хвилину вже не зовсім потрібної кондиції, бо день був ПОНЕДІЛОК і мене вже не тримають ноги, але я таки ше вичавлюю із себе останні сили, щоб поділитися радістю, яку не можу розділити з блоксівцями ще з п’ятниці. Так от, скоро НСПУ (для тих, кому то ніц не каже — Національна спілка письменників України) прийме в свої «пісатєльські» лави Мураху. Так мене ощасливили у п’ятницю, подзвонивши і сказавши на вівторок зібрати всі необхідні документи. Ну, я туди не надто перлася, щоб ви знали, але раз воно само в руки йде, то хай вже буде. А все через мою Ірпінську тусню. Показала я їм там поетичний «майстер-клас» і вони рішили, шо я таки годжуся для НСПУ й от — рекомендували. Так шо вітайте! Бо мене ще ніхто й не вітав (для чоловіка мого НСПУ, то якийсь новий матюк, і перше його питання на мою звістку було таке: «А гроші воно приносить?). Не знаю, як щодо грошей, але визнання — точно, ну, і модний членський квиток ))))

Хто придумав прощати?

Було мені «весело» цими днями аж занадто. Я вперше в житті всерйоз травонулася. «Цілувалася» з унітазами-умивальниками цілу Божу добу і вже навіть думала, шо приходить мені остання година. Але добивало ше й те, шо в біді пізнаються не тіко друзі, як кажуть мудрі люди, але й рідний чоловік. Так от, поки мене вивертало на різні сторони, у чоловіка мого коханого намалювалося роботи по самі вуха. Додому забігав хіба вкусити чого-небудь і глянути, чи я там ше жива.

Після двох днів мук і голодовки поперлася я вчора на роботу. Мороз 30-градусний, я ледь жива, не те, шо йти, очі відкрити важко, але ж робота — то святе! Поповзла. Та навіть якби не робота, довелося б мені повзти на вулицю все одно, бо за два дні моєї хвороби у хату навіть хліба ніхто не купив, зато в холодильнику явно поміліло і мені, хворій, і майже нічого не споживаючій хоть з голоду пухни…

Те, що я вимелася з хати на роботу, явно чоловіка мого взбодрило, бо не дзвонив він мені більш, як півдня. І якби на тій роботі я дала дуба, йому б від того і в вусі не зашкреблося. За це накипіло в мене в душі зла на нього по саме нікуди. Привалила я ввечері додому з повними сумками, бо точно б з голоду спухла, і «включила» абсолютну байдужість і холодність. За це, незважаючи на мій і так передсмертний стан, повалилося на мене грюкання дверима, скандал, дорікання, шо то ж я цілий день йому не дзвонила, а значить, вже не люблю (тіпа, десь є такі правила, хто кому звонить має). А вже шоб геть «добре» мені стало, получила я назву «сучара».

…проплакавшись в подушку, я знову думала про розвод. І хто придумав, шо всі люди мають жить у парі? Але на сьогоднішній ранок я, дурепа, стала геть байдужою до вчорашнього. Захотілося спокою і тепла, хоча б вигаданого. І знаю, що не варто таке прощати, але не маю сил боротися. Принаймні, зараз…