Сковородою по голові

Давненько не було мене на Блоксі, тож назбиралося у мене всього, як того сміття. Дозвольте поділитися ним із вами. Ото тіко пару днів, як приїхала я зі своєї довгоочікуваної поїздки, від якої мене так розпирало напередодні. Відпочила за 3 дні, як на курорті якому за 3 тижні ))) За їжу не парилася, ніхто не грав на моєму дорогоцінному інструменті — нервах, балділа від богемного оточення… Ех, ще хочеться! Але все хороше швидко закінчується. Привалила я додому і завалило мене щоденною рутиною, скандальчиками, передноворічними приготуваннями для всіх, але не для себе…

Перше, що застала дома після свого приїзду — порожній холодильник, хаос і сміття у кімнаті… Ну, з тим якось впоралася, не святі ж горшки ліплять ))) А от учора у мене було серйозне бажання розлучитися і більше НІКОЛИ не зв’язуватися з рогатими особами чоловічої статі.

Собака зарита от у чім: сиджу я собі учора на роботоньці, дзвонить чудо, котре зветься моїм чоловіком ). Каже: «Я тобі голуба приніс. Як прийдеш, не дивуйся, він у нашій кімнаті і йому хєрово — не їсть, не п’є, не літає, людей не боїться, сидить собі там спокійно. Ну, от ти і знаєш, а я пішов у справах».

Перша моя думка: «Добре, хоч не собаку скажену ти додому притащило!» А потім по дорозі додому мене, як зелені мухи, обсіли злі думки про те, що там, мабуть, той голуб з переляку вже всю кімнату зас*ав, що, раз він не літає і їсти не хоче, то має якусь несмішну болячку, якою ще й нас мо нагородити, що як можна зі мною не порадитися і принести у кімнату, яку я постійно намагаюся до блиску вилизати, якусь тварь (хай то навіть буде птиця)…

Дома я застала картину Репіна ))): на газетах сидить якесь гидке каченя-голубеня, ледь дише, видно, до здоху недалеко, кругом якась крупа розсипана. У мене навіть були сумніви щодо того, чи воно живе… Але наближатися і брати його руками я не стала, і то не тому, що я така черства і бездушна, як потім мені сказав чоловік, а тому, що мала свого часу таку нагоду спілкуватися з орнітологами і троха петраю, які страшні для людини хвороби можуть переносити пташки. Через кілька хвилин привалило чудо. Ну, я йому ні слова, просто собі надулася і мовчу, як партизан, зубами поскрипуючи від злості. Воно мене давай діставати придирками, що я не люблю тварєй, що я «вообщє коза дурна»… Я вже мало не розродилася усім відомим мені словниковим запасом, але якось стрималася і пішла на кухню, щоб не слухать того поносу словесного. Але ж воно за мною й на кухню прибігло. То я вже з тої злості шось там і ляпнула, не пам’ятаю навіть, шо. А воно ж тоже не миром мазане, схопило сковороду з плити (на щастя, порожню) і хрясь нею по плиті з усієї дурі, аж залізні опори, на які ставлять посуд, розламалися. Мені то чогось по барабану було, плита ж не моя — свекрушина, а ще хотілося взять ту сковороду і по голові йому завалити, але, слава Богу, я не така істеричка, щоб аж так уже воювати. Коротше, посварилися ми на славу, я вже думала збирать манатки і забити ВЕЛИКИЙ БОЛТ на всіх мужиків на світі, бо ж без них — рай раєм! Але після обіду, який так і не відбувся, я пішла собі на роботу, охолонула і ввечері переглянула свої наміри на користь того, щоб дати чоловікові шанс на «ісправлєніє». Ну, і побачила вдома чергову комедію: за півдня обрило те чудо весь Нет і вичитало, що голуби зі схожими симптомами — то мало не літаюча смерть для людини. Так що на вечір голуб наш перебрався на балкон, чудо бігало в гумових рукавичках і наморднику із шарфа, пічкало бідну здихаючу пташку антибіотиками через шприц, а на закуску в квартирі смерділо хлоркою, яка мала би «вбити» пташиний грип. На щастя, зранку чудо ще більш образумилося і винесло птицю геть із квартири, визнавши, що було вчора не праве і дурне, як корок ). Жаль тільки скрипку своїх нервів із розстроєними струнами…

Розпирає від…

До новорічних свят ще 2 тижні, а в мене якась така святкова ейфорія, що хочеться з усіма цілуватися. Вже навіть на домашні обридливі клопоти-бурчання уваги не звертаю. Бо я їду у столицю — місто моїх бурхливих фантазій і мрій ще зі школи.

Обожнюю Київ!!! Він мене так якось по-особливому збуджує. Мабуть, я природжена урбаністка. Мені тра багато всього гарного, метушливого, цікавого, неспокійного, нового, я не можу без нормального міського комфорту, великих супермаркетів і всього-всього…

А ще — я їду туди без чоловіка, так сказать, реалізовуватися, як творча особистість — аж у Національну спілку письменників!!! А ще — мене жде купа нових знайомств з людьми, такими, як я, троха божевільними, троха дивакуватими, креативно-неспокійними аж з усіх закутків нашої матінки-України))).

А ще — я відкрию для себе чергову «Америку» — нове місто Ірпінь, де ні разу (яке, мабуть, стидоття) не була. А ще — зустрінуся зі своїм дуже хорошим і дуже давнім київським другом, якого вже ого-го скільки літ не виділа. А ще — тиждень не готуватиму їсти, не прибиратиму, не ходитиму на роботу, побачу головну ялинку країни, кайфуватиму на повну! Отако! Можете мені заздрити! Бо мене розпирає від якогось, може, наївно-дитячого, але ЩАСТЯ! )

Нема до кого заговорити

Я не думала, що замужем може буть так самотньо… Реально, нема до кого заговорить. Скучаю за мамою… за нашими теревенями на кухні за чаєм-борщем-яєчнею… Зі свекрухою не поговориш. Ну, воно то можна, але про що? Наші розмови з нею чисто з вихованості відбуваються, щоб геть вже німцями не здаватися. То вона мені про дачу, то я їй про погоду… Зі свекром стосунки взагалі особливі, там спілкуватися можна хіба що на рівні с*аки — хто кого перепердиь))) А чоловік вже геть на комп’ютері звихнувся: кажу до нього що-небуть, а у відповідь хіба «Угу» почуєш (то не слово-паразит, то таке слово-відмазка, тіпа, він слуха, шо я там говорю).

Комп’ютер у нас, як член сім’ї, до нього прикута неабияка увага майже цілодобово. Я з 9 до 18 на роботі (ну, ще на обід забігаю хіба), потім — як мінімум година-півтори на кухні «розмовляю» з каструлями-тарілками-сковородами, потім співаю в душі ще з годину, а потім приречена на ноутбук (в ліпшому випадку — книжку) і — в люлю. Причому, говорити в проміжках між цими всіма справами небажано. Я вже не раз чула, що поки я на роботі, то так моєму чоловікові добре, ніхто від компа його не гонить, не лепече там щось на вухо. Красота! Блін, задрало це! Хочеться уваги. Я вже подумки клену ту всю техніку і ото накляла на свою голову. Вчора мій прикупив до компа якийсь дорогий прибамбас за 100 баксів і цілий вечір в хаті робився срач — відкрутки, ключі якісь, голки-шпильки, болти і болтики, залізяччя різне кругом, де тілько мона, було, бо ж тра той прибамбас в той комп вкрутити, мать його! Ну, він вкрутив, да так, що зламав інший прибамбас за 800 баксів (то реально такий цінний прибамбас, бо ж комп у нас не простий — для шахматних турнірів спєцом збирався кілька літ). Шо то вже було нервів! Бігало по хаті, як скажене! Вже гроші шукало на нову цяцю, але дяка Богу, вдалося ту поломку виправити. Я на силу вчора в ліжко заскочила і ще півночі мусила не спати, а дрімати, бо комп’ютерний ремонт затягнувся. На ранок вже була нова поломка. І сьогодні «наша пєсня хараша, начінай сначала».

Як добре, що є робота, на якій можна трохи забутися, бо попереду вечір і вихідні, і тра набирати в рот води і терпіть те все знущання…

Собака жіночого роду

У всіх день, як день, а у мене черговий привід для злості… Прийшла я сьогодні на обід (як завжди, додому). Ну, накормила чоловіка і сама накормилася, і вже мала йти назад на роботу досиджувати свій тяжкий будень. Але ж у мене чоловік не вміє мовчати, що б там не було (з одного боку — добре, я в курсі всього, що там він і навколо нього робиться, а з іншого — він і про мене так усім усе розбазікує).

— Так от, — каже, — мені сьогодні «бивша» написала в аську. Хоче Новий рік разом провести…

У мене великі очі і дике: «ШО???????»

Я в аську — дійсно, написала. Спочатку: «Як дєлішкі? Бла-бла-бла…», а потім: «Які плани на Новий рік? Не хочеш кудись разом поїхати?» Це при тому, що вона знає, що він вже 3 місяці, як мій чоловік і 3 роки, як ми взагалі разом. Ну, не с*ка?

У неї, правда, щось в особистому — повна жопа після того, як вона з моїм тепер уже чоловіком розійшлася, але то не оправдання. Я навіть її не жалію зовсім, бо мені жалко того мужика, що вона його вкрутить (якщо вкрутить). Вона взагалі — кадр унікальний. Характер — чисте стерво, возомнила, що вона працюватиме тільки директором якого-небуть банку чи фірми великої, бо їй випадково в житті раз так повезло, а попробувавши такого, вона вже не піде куди-небуть. Так без роботи лазить уже багато літ. Без роботи і мужика, а в думках — тільки б кинутися комусь на шию і бігом ноги звісить. Да-да! Я-то знаю, шо кажу. Вона мені, вірніше, нам стільки палок в колеса ставила, що я не так давно її по повній програмі вирішила розвести: зареєструвалася ВКонтакті під чужим іменем. Ну, ясно, що то був красавєц (фотку знайшла на сайті якогось модельного агенства для чоловіків), розписала в анкеті, який він багатий-розумний-успішний-сексуальний і вона без оглядки повелася, телефон залишила, а він же ж — не дурень, навішав їй лапші всякої, що у нього машина, квартира своя, про сім’ю мріє, фірму свою має, покатає її на конях і всяке таке, і це при тому, що він же ж їй навіть не подзвонив, бо я ше пока не вмію чоловічим голосом говорити. Так вони довго переписувалися, я собі все цікаве на ус мотала, а потім від імені того красавца навіть «стрєлку» в ресторані набила. І вона прийшла)))) Ото така була моя помста, хоча то ше м’яко. Я й на гірше здатна. А після сьогоднішнього виношую черговий план, як їй «віддячити» за новорічні запрошення. Мо, хто поможе порадою? Все врахую!

Пердун

Ну от. Дожилися! Мене всю коробить від такої зневаги, з якою до мене  (не знати, за що) ставляться «дорогі» батьки мого чоловіка. Про «страсті» зі свекрухою я вже писала, хоча щоразу дізнаюся все більше «хорошого» про неї (приміром, як вона поза моєю спиною настроює мого чоловіка почекати з дітьми, бо ж і так тісно жити уп’ятьох у 3-кімнатній квартирі). А мені думається, мо, вона взагалі внуків не хоче? Ну, й хрін з нею! Її все одно питатися ніхто не буде!

Але ж ото, мабуть, уже місяць чи й більше попала я в немилість і до свекра, а він у мене непростий — конкретно сидить на стопці, за що мій чоловік із ним немилосердно і жорстоко часом бореться. Бо то не жарти — напиватися до всцячки або плутати ванну з унітазом )))

А все було тако: свекра мого (він уже на пенсії) закривають дома на ключ, щоб не бігав за горілкою, але ж він — ще та пронира. Як тіко хто з дому, біжить до дверей і провіряє, чи не забули випадково його закрити. Ну, от одного разу таки забули! І він скористався нагодою зробити у квартирі горілчані заначки «на чорний день». Але йому не пощастило! Вдома була я і засікла то всьо. Ну, побіг він за оковитою, а я дзвоню чоловікові, питаю: «Чи швидко вернешся від своїх клієнтів, бо твій коханий батя вже побіг затарюватися?» А він мені каже, що якраз додому йде. Так мій свекор і був зловлений під під’їздом з усім своїм добром. Але ж, як на зло, тра було чоловікові ляпнути, шо то я «контору спалила». От і попала я у немилість до свекра. Причому, в люту немилість, яка переросла аж у зневагу.

Не скажу, що до того випадку була я його улюбленою невісткою, бо і до того він ставився до мене не «ух ти», то про моїх батьків шось нехороше молов, то повчав, то базікав всяку дурню, яку мені приходилося з милою посмішкою слухати. Але після «паління контори» почався самий смак! Спочатку я прослухала довгу промову про те, що нема чого мені його перехитряти, бо він ще з армії таких, як я, наскрізь бачить, що він горілку п’є не яку-небудь, а тільки найкращу і знає, що робить, і щоб я не мішалася до його «хобі» і т.п. Потім до мене — ні слова протягом місяця, тільки демонстративна зверхність, постійне плутання під ногами, особливо, на кухні (то, щоб мені геть охота пропала там шось хороше готувати чоловікові). А поза очі — наговорювання, яка я погана, що я довго їсти готую, що я мало готую і чоловік у мене вічно голодний, що я не те готую і не так, як тра (бо ж він (свекор) — всезнаючий кухар, який тіко й вміє, що картоплю смажити з салом).

А ото останні дні почав навідуватися на кухню, коли ми там удвох зі свекрухою ділимо місце біля плити. Ну, вона в мене ще вміє вдавати виховану і приховувати свою неласку до мене, то ще іноді може яку розмову зі мною завести. А він ото вривається, не знає, про що то ми там говоримо і починає, тіпа до неї говорить, мовляв, «кому ти тута шо розказуєш, ти все одно найкраща у всьому і ніхто так, як ти, ніколи готувати не буде» і пішло-поїхало… То ж ніби й не до мене, але для мене говориться. Ну, я мовчу, думаю, хай говорить, зараза, але за горілкою він у мене вже ніколи не піде!

Але найбільша зневага була вчора. Стою я ввечері на кухні, перемазую згущонкою вафлі, заходить він! Тверезий (бо якби хоч п’яний, я б не обідилася)! Чого зайшов, біс його зна! Покрутився-покрутився і вже направився до дверей! Ну, думаю, слава Богу, зараз піде і не буде мені очі муляти. Але у дверях так демонстративно зупинився, і як дасть газу! Я аж підскочила від того звуку на всю квартиру. Не знаю, як би хто другий на таке зреагував. а я сприйняла це так: «Пердіти я на тебе хотів, невістко, бо я тут цар і бог!!!»

День Днів народжень

Сьогодні гарний день — День народження моєї улюбленої блоксівки Цитринки і День народження моєї сестри. Везе ж людям! Ото серед будня-полудня мають собі святечко! ))) Вітаю їх і хай новий рік життя буде повен усіляких приємних жіночих штучок! Цьомки-бомки обом!

Портрет циганки або «І буде вам щастя!»

Я ніколи в таке не вірила, але зучора мене реально аж в дупі коле від цієї дивної історії. А було всьо тако: зайшов позавчора до нас в редакцію водій, який возить наших журналістів на всякі події, так трепетно вийняв з кишені манюнький портретик якоїсь дами на старезному газетному папері і попросив відсканувати, а по можливості збільшити портрет на А4 і так йому роздрукувати. Ми то зробили, але нас розібрала цікавість — шо то за дама така. Водій віджартувався, мовляв: «То я в молодості!» Ну, вийшов він з редакції, а ми поза спиною почали собі думать, чий то портрет. Варіанти були різні: коханка, якась давня родичка, перша любов, мо, яка невідома нам актриса…

Вчора зранку водій зайшов забрати того портрета, а я в редакції була сама. Ну, віддаю йому і знову питаю — шо за дама? Та ще й так з іронією на нього дивлюся. Не витримав бідолаха, прибіг через 5 хв. і приніс мені таку ж манюню вирізочку з газети (з неї він і того портрета вирізав). Каже: «Читай, шо за дама?» Я прочитала і подумала, що він або дуже забобонний, або ненормальний. Карочь, то був лист в редакцію якоїсь невідомої старезної газети (бо з вирізки не понять, яка то газета) одної жінки, яка попросила розмістити в газеті отого портрета і написала, що він чудодійний, приносить щастя і помагає в житті.

Таке і «проче» я бачу щочетверга, коли переглядаю свіжу пресу, майже у всіх газетах. То пішла така мода — цінне газетне місце забивати всякою напридумуваною фігньою. Зазвичай, я це не читаю. Тому і з вирізки посміялася. Але, не знать чому, мене півдня мучила думка про той портрет. Ну, і я, як справжній журналіст, вирішила перевірити факти. Думаю: «якщо брехня, то ніде більше про портрет нічо не найду, а якщо він чудодійний і справді, то люди не мовчатимуть». Погуглила і на моє здивування в Неті купа інфи про цей портрет. Спробуйте самі написати в Гуглі: «чудодійний портрет циганки» чи «портрет, що приносить щастя» і переконаєтеся. Виявляється, історія була така:

«Сім’я американців італійського походження Карбоне з Чикаго впродовж трьох поколінь зберігає портрет циганки ХІХ ст. Вони переконані: картина приносить удачу.

— Кожному члену нашої сім’ї таланить після того, як він принесе у свій будинок репродукцію портрета, — розповідає 81-річний Маріо Карбоне. — І це стосується не лише нашого роду. Ми дарували репродукцію друзям і близьким — і невиліковні хворі одужували, бідні — багатіли, вдома вщухали сварки.

1897 року полотно придбав у невідомого художника Луїджі Карбоне, батько Маріо. Подарував його дружині. Невдовзі життя родини змінилося — Луїджі уклав торговельну угоду, яка принесла йому значні прибутки. Сеньйора Карбоне, що страждала на безпліддя, народила близнюків. Зв’язок життєвого успіху з картиною італійці виявили випадково. Під час ремонту в будинку господар виніс полотно у сарай. Одразу похворіли діти, в оселі сталася пожежа, бізнес Луїджі почав занепадати.

— Батько був у розпачі, — розповідає Маріо. — Але якось побіг у сарай по портрет. Знайшов і повісив його на місце. Біди мов рукою зняло!

Коли Маріо вирішив емігрувати до Сполучених Штатів, батько замовив для нього копію портрета. Відтоді Маріо таланить у справах.»

Я переглянула купу форумів, де люди пишуть про цей портрет. Багато хто робить його ксерокопію чи друкує в кольорі на принтері, а то й замовляє у професійних художників і вішає вдома, а потім стверджує, що дійсно починає таланити.

Більше того, цей портрет ризикнули друкувати на своїх сторінках відомі світові газети. Одна з них — «Daily News» — після такого експерименту різко розбагатіла і стала дуже популярною. Всі інші, які повторили експеримент, також пішли цим шляхом.

Але в бочці меду є ложка дьогтю. На форумах знайшла кілька повідомлень людей, які обзавелися цим портретом і на них навпаки напала невдача і хвороби, допоки вони не викинули цю дивовижу. Правда, таких повідомлень мало.

Я все ще критично ставлюся до всього цього, але буду чесна пердусім із собою — щось мене крутить і собі ту циганку дома повісити (бо і грошики не завадять, і так яка удача зайвою не буде). Що робить?

 

Джерело: Gazeta.ua