Псих

Саме так я іноді думаю про свого… чоловіка. Мене до останнього нерва дратують деякі його звички:

1) не може наїстись, сидячи (ото візьме ложку, пожує там щось і хапає ту тарілку, зривається, ходить по кухні, а ще може стати у мене над головою і так доїдати. Сварюся за це майже завжди. А він мені: «Ти можеш хоч раз не коментувати?» А я не можу. Бо то якийсь психічний розлад — отако з тарілкою по квартирі бігати чи жерти у мене над душею)

2) коли говорить по мобільному, товче кулаком по подушці, дивані чи знову-таки бігає по кімнаті, як ненормальний (в такі моменти думаю: «А краще б ти, голубе, в стіну головою так товк, як ото по моїх улюблених подушках!»)

3) не вляжеться спати, якщо зо три рази не вскочить-вискочить із ліжка (добре ще, якби тихенько, а то ж з усієї дурі скаче. А ще ж і босяком потоптатися по підлозі любить. А з його порядками там прибирай-не прибирай, якесь сміттячко та й найдеться. От я потім цілу ніч якісь крихти з-під себе й вибираю)

4) любить покласти якусь фігню у цікавому місці, а потім кричати на все горло: «Хто вкрав?» (я завжди кажу: «У тебе можна тарілку на унітазі знайти чи голку на подушці. Бо то ж ти!»)

…а ще скільки всього недоказаного тутечки! Точно ПСИХ )))) Але ж мій, рідний.

Справжня

«дівко! ти якого бена заміж поперлася?))))))))))))) ну, так… врешті перший шлюб у розумних людей — то, зазвичай набуття досвіду))))))))))))

може мене й не питали, але раз це блог, а не блокнотик в шуфлядці з подвійним дном на коді … Я таки скажу свою думку. Чоловіка свого ти не любиш, очікуваних сподівань від шлюбу не отримала. творча енергія рве тебе «на запчасті». Все найцікавіше у тебе далеко попореду. маєш дві дороги — сімейного, банального життя. нудного але природнього. соціально здорового… або феєричного, творчого, вільного і самотнього, яке врешті дорогою болю і втрат приведе тебе до гармонії і щастя.»

Я обираю друге. Так! Це дійсно про мене, але я часами боюся признатися у цьому навіть собі. Боюся, бо маю «авторитет» правильної для батьків, для родичів, для друзів, для знайомих, для колег. Але ніхто із них не бував там, у душі. А там страшно! Навіть для самої мене. Можливо, мені треба було стати актрисою і носити чужі ролі, як сукні чи джинси. Я це люблю! Бо Я — це щось інше, аніж те, що бачать оточуючі. Я — це оте феєричне, творче, вільне, самотнє біле вороня, яке вийшло заміж знову ж таки через почуття власності і щоб нарешті довсети собі, що все «у моїх руках».

Не зна, чи є ще такі, яких не кидали. Мене не кидали ніколи. Через правильність і ніби-то надзвичайну доброту. Я кидала сама. Через вибухи «феєричного, творчого, вільного». Мене питали, а коли ж уже заміж? Я довела їм, що така, як всі. Зовні. Я 100% певна, що могла би вийти заміж за будь-кого з колишніх. При бажанні. Але я не повертаюся. Я вийшла заміж і сказала всім: «Ось! Я теж це можу. Як раз плюнути!»

Чи люблю? Окрема тема. В любов не вірю. Це тимчасове. Є звичка. І є миті блаженства, коли тобі просто добре, що поряд — теплокровна істота. А є ще миті ненависті. За те, що хтось посягає на твою тишу, самотність і думки. Оце вона — моя любов.

Назавжди запам’ятаю, як мій найкращий друг на моєму весіллі сказав моїй мамі: «Я її (мене) люблю і нікому не дам образити. А заміж? Хай сходить!)))» Він знає мене зсередини, тому так і сказав. Він мені, як брат, і я теж люблю його. Платонічно.

…жаба

У мені живе ЖАБА! Саме така велика! І вона мене, дурепа, душить невідомо чого. Не раз ловлю себе на думці, що я — егоїстка, власниця і султанша, якій явно не вистачає гарему з добрим десятком чоловіків. На жаль, тута я приречена мати лише одного (або, як варіант, кілька, але по черзі, бо так, щоб всі в зборі і в будь-який момент під рукою — ніззя). А діло ось у чім: мені не можна дізнаватися про те, що хтось із колишніх одружився, у когось народилося дітьо чи ще там яка приємна напасть до нього вчепилася. Можу вхопити інфаркта )))

Я знаю, що то все неспроста. Бо всі, з ким мені доводилося бути по велінню долі-недолі, не були випадковими, до них виношувалися якісь почуття (до когось — сильніші, до когось — слабші, але почуття). А витерти почуття неможливо. І то неправда, що час лікує. Шрами залишаються назавжди. І вони мають здатність чухатися, коли щось не так.

Прикро (хоча знаю, що маю сказати: «як чудово!»), що майже на всіх моїх колишніх напала болячка масового одруження і давання потомства. Прикро, бо я про це дізнаюся і мене починає душити велика і зелена. І що найцікавіше, я точно знаю, що ні з ким із колишніх не хочу бути, нікого із них вже не люблю і полюбити не зможу ні за яких обставин (така я вже. якщо йду, то не повертаюся.), а таке враження, що у мене відібрали річ і я сильно обурююся, бо ж то — власність «неприкосновенная».

Ото вчора написав мені ВКонтакт один колишній (женився через тиждень після мого весілля), а я дурна злюся чогось, намагаюся переконати себе, що жінка в нього страшна, що то він мені на зло женився, що ще там щось… А сама то яка! Заміж вийшла і хоть ти трісни! Що ж їм, тим колишнім, в ченці постригтися ))))? Га?

Ці смішні чоловіки )))

Незважаючи на те, що я сьогодня не бачу на очі, бо з носа капле, як у весняну відлигу з даху, я все ж придибала на роботку і залізла на Блокс, щоб розказати всім, яка велика біда у моїй сім’ї. Я не вагітна!

Кажу собі: «Ну, й слава Богу!» Бо я ще не готова до того діла. Мені якось так добре наодинці з собою, що хвилини самотності чи умовної самотності (це — коли сидиш на роботі, чоловіка під боком немає, колеги мовчать, повтуплювавшись в монітори, і ти теж втуплюєшся, а сама геть далеко десь літаєш) здаються раєм. Яка там ще дитина такій, як я, тра?

Але те, що для мене — рай, для мого возлюбленого — трагедія. Хоча збоку вигляда, як кумедія)))) Ми ще тіко 3 місяці, яко сім’я, а чоловік вже рішив, що я ото непримінно маю залетіть за пару раз. А я щось ніяк ))) Мені класно, а він вбив собі в голову, що то вже КАПЕЦЬ!  І в того діти, і в тої діти, а в нього ніц! І шо то я наслухуюся щодня, що він безплідний, що в нас дітей ніколи не буде, бо ж він старався так, а в мене знову ті кляті дні почалися ))))). Карочь, я зо сміху качаюся, бо ж всього 3 місяці, а люди он по 10 літ стараються і нічо.

Мені б ще отак до літа дотягти, бо хочеться дуже на якісь моря помандрувати, а з дітьом того точно не буде, закриють мене дома, закормлять фруктами-вітамінами, і на тому «прощай, золота пора одіночєства». Не хо! Поки не хо! Погана з мене майбутня мама )

«На старість я пішов пастушити дітей»

Учора була на прецікавій зустрічі з Малковичем, який Йваном зветься ))). Або, кому так більше проясниться, з директором найкращого в Україні видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Я в приємному шоці. Набалділася від кучугур чудернацьких кольорових бомбезних книг. Вони такі шикарні, але й ціни на них теж шикарні, а з моїми 20-ма грн. в гаманці я тільки слюнки поковтала. Але менше з тим. Малкович — крутий дядько (і не тому, що він директор крутого видавництва, а тому, що він — унікальний поет і читець своїх віршів, він — простий і безпосередній, трохи схожий на доброго-предоброго клоуна в хорошому розумінні слова, і у нього є харизма).

Ну, скажіть, який директор прийде на зустріч до кількох сотень людей в окулярах, де немає одного скельця? А він прийшов ). Сказав, що то в нього такий монокль, і зовсім немає часу зробити із цього окуляри.

А як він мило говорить, яка природність його бурхливої жестикуляції! Складалося враження, що от-от у нього проріжуться крила, і він почне пурхати по сцені, як метелик. Є в ньому щось дитяче не вбите дорослістю. Не дарма його фішка — дитячі книжки. Хоча зараз він видає і для дорослих. Карочє, що я тут плету. Ось кусок його розповіді-роздуму:

«Як добре, коли тобі 16 років, як добре бути юним поетом в 16 років, добре бути поетом у 25 років, і навіть у 33 непогано, сумно бути поетом вже у 50 років, а надто українським. Колись, коли я був юним, мені здавалося, що поети такі сильні, їхня мова рівнозначна стихіям, океанам, морям, вітрам. В цих політичних цунамі, в цих повідомленнях зі світу якихось природних катаклізмів я відчуваю, як голос поета глухне, поети стають все більше непомітні, можливо, і вони в тому завинили, зокрема, моє покоління. Ми пішли в герметизм, ми хотіли бути дуже цікаві один одному, нам хотілося витворювати щось зовсім інше на відміну від плакатних радянських віршів, але це не тільки українська притаманність поезії, це світова тенденція, що голос поета глухне. І серед цих всіх стихій я думав, що може мені перекричати, що може звучати мені вище за цю стихію. І коли я вслухався в цей світ, я був так само розгублений і раптом відчув, що попри ці стихії мені найдужче звучить дитячий голос, і тому на старість я пішов пастушити дітей. Почав видавати дитячі книжки.»

Щастя ж не в грошах?

Я до «безумія» лю свою роботу — троха халявну, дуже цікаву і пізнавальну, часом кумедну, а то й небезпечну. Одним словом, це все про справжнього журналіста. Але от халепа! Катастрофічно не вистачає грошей. Або не так! Катастрофічно стало не вистачати грошей після заміжжя.

Я вже задавала собі дурне питання, куди діваються мої гроші, але відповіді так і не знайшла. Ніби нічого зайвого, іноді принесу в сім’ю хліба-сала, гардероб не обновляю, косметику купувала бозна коли, а їх нема. Найлегше звалити все на державу, мовляв, жити тут нереально, тра збирати манатки. Але ж інші, блін, живуть! Частенько підкрадається мисля про зміну місця роботи. І найгірше те, що я не знаю, «куда пойти, куда податся». Моя журналістика дорожча мені від золота (але неприбуткова то справа). Я би сиділа у своїй редакції до глибокої старості таким собі напівбомжиком, але тут ще й чоловік масла в огонь підлива, що я, мовляв, мало заробляю, що він все сам мусить, що пора б уже на яку піцу за мій «шчьот» сходить… А він думав, що я його кормить буду? Е ні, голубе, sorry!

Та від цього не легше… Хочу нові шмотки, щось смачне, хочу хорошу книженцію, в кінці кінців хочу залишити за собою свою журналістику і отримувати багато-багато ГРОШЕЙ! Хоча щастя ж не в них, а в їхній кількості )))))

Спати у всій красі

Кілька років тому мій дуже хороший друг дав мені для читання на дозвіллі цікавеньку книжечку — такі собі «Секреты секса твоей соперницы» (автора не пам’ятаю). Ото вже ж начиталася я тоді про збочені таємні фантазії чоловіків!!!! Спочатку вірилося далеко не всьому, а зараз потрохи переконуюся у правдивості деяких чоловічих фанаберій ))))

Учора вночі дізналася, що тра лягати в ліжко з кілограмом косметики на собі, із «причьоскою» й, бажано, в чорних колготках (не знаю, чи потрібні під тими колготками «трусєля»).

Ну от! Називається, приїхали ))) І як пояснити чоловіку, що спати з «причьоскою» незручно, що кілограм косметики на собі уночі — шкідливо, що колготки я терпіти не можу і не вдягаю навіть вдень, бо вони «кусаються».

Я вже всерйоз задумуюся про наручники і «пльотку». Як ще раз таке почую, точно вийду з себе і згвалтую ))))

А ще он паралельно пишучи замітку, прочитала бомбовий вірш. Про всяк випадок поділюся:

Юлія Шешуряк
*жіноче*
ця жінка здатна прибрати хату, спалити хату
главою стати якого-небудь матріархату

роман крутити, роман писати, ввести в оману
варити воду, варити каву і кашу манну

ця жінка може наворожити сумý і ґрати
зіграти соло (на нервах також уміє грати)

шукати руту, зігріти руки, сказати правду
сидіти в чатах, у сні кричати, носити prada

ця жінка здатна убити словом, убити муху
лапшу зварити — собі в тарілку, йому на вуха

ця жінка може начаклувати і смерть, і вдачу
ця жінка любить. ця жінка вірить. ця жінка плаче…


Хочу манікюр!!!!!

Та такий, щоб ті пальці ніби ненароком, треба чи не треба усім наставляти.

Останній мій «абалдєнний» манікюр робився на весілля. Причому, не в салоні якомусь, а так сказать, в домашніх умовах. Спочатку 2 місяці ростилися нігті (накладні чи нарощені у мене не проходять, люблю тільки своє-рідне), дома нічого не робилося, бо береглося руки. В останні дні свободи бігалося по магазинах і базарах, вибиралося лаки, стрази, кісточки для малювання, основи під лак і закріплювачі лаку… Була навіть репетиція контрольного манікюру. Вдалося СУПЕРсько!!! Трималося довго! А всі питали — де то таке витворяють на нігтях? )))

Зараз ходжу з якимись цурпалками. Все обрізано «під корінь», бо при кількох спробах поєднати кухню і красу, кухня перемагала боляче і неестетично (((. А ходити з манікюром через один палець — якось «нє то». Прийшлося все зрізати. А як тіко випинається який хороший нігтик, так якась біда його мусе зламати. Карочє, така дилема — або манікюр, або зразкова дружина )))