ЖитіЄ

Вибачте за інтригу... То я про сьогоднішній інтелектуально-духовний оргазм від спілкування з Андруховичем. Він знову побував у моєму рідному місті. Дяка Богу! А ще дяка за те, що є такі люди, що мені пощастило сидіти за півметра від нього, що він дивився і слухав мене, а я - його...

Якщо чесно, він не був і не є моїм кумиром. Не знаю, чи до сьогодні взагалі хтось ним для мене є? Але він - таки талант. Передусім, у вмінні говорити, дивитися на людей, бути публічним і водночас - загадковим (бо ви не бачили його очі! Темні, карі, глибокі і магнетичні!), ну, і звісно ж - писати!

В рамках туру Україною з презентацією свого "Лексикону" він нарешті добрався й до нас! "Лексикон" я не читала, але знаю, що воно таке. Читатиму чи не читатиму, час покаже. Бо я рідко читаю "нашумівші" книжки. Ті, хто читав, кажуть різне: і погане, і хороше. Андрухович стверджує, що то - його найліпша книженція. Сьогодні я мала оргазм від його вміння читати те, що написав. Він читав історії всього двох міст. Від однієї з них мені хотілося його розцілувати! (на щастя, стрималася) А загалом я прочитаю його книжку тоді, коли він напише про моє місто. Сьогодні він це пообіцяв, тож чекайте продовження "Лексикону", фанати! А я йду писати своє інтерв'ю з Андруховичем у рідну газету! )

І ото тра було мені заглянути сюди, щоб нарватися на Цитринин "Копняк з минулого"? Я он кілько днів лікую "синяки" від власного копняка з минулого. І то чого? Бо моя най-най-найцінніша Наталі, з якою я за браком часу вже Бог зна скільки не можу здибатися, розказала мені по мобільному таку історію: сиділа вона на днях з одною знайомою в одному розважальному місці і за їхній столик підсіли якісь "штрішки". Один їй був до кольок в обох очах знайомий, але в пам'яті ніяк не спливало - звідки. Але, розговорившись, всьо вияснилося. То був мій давній колишній, мій перший. (Блін, саму аж підкидає зараз від того, що пишу.) Як тільки вони розставили крапки над "І", він завів мову тільки про мене, питав-розпитував, як я і що я, де працюю зараз, як мені замужем, і чого я туди взагалі поперлася... Ну, де логіка? Коли ми були разом, а то тривало місяців 2 чи 3, він нарешті зробив своє діло (бо ж був перший) і сказав: "Давай залишимося друзями". Не знаю, мо, хтось би й залишився, але не я. Бо, як на мене, друзями можна бути з другим, третім чи десятим, коли все-одно вже нічого було втрачати, але не з першим, який, зараза, напевно знав, що хоче тільки одного, але не серйозних стосунків. А тепер, свинюка така, питає про мене. Більше того, за більш, як три роки, як ми не спілкуємося, він навіть не хоче когось собі шукати, що мене ще більше злить, бо таке враження, що він жаліє і жде мене. А я ж не вернуся!!! І не тому, що одружена, а тому, що не наступаю на одні і ті ж граблі.

Знаю-знаю, не було мене тут давненько. Хоча ні, не так. Я тут частенько перечитую всі ваші новини і радості-трагедії "жизні", а от про свої - мовчок))). Так от, у мене всьо ОК! Ну, якщо не брати до уваги сімейного ігнору і нестачі уваги-любові, але я вже звикла, що мед ложкою їсти не можна, тому знайшла собі інші ласощі - творчість!

Вдарилася я у хенд-мейд, як у стінку ))). Витворяю таку всяку красу, що потім сама не можу відірватися і сиджу-милуюся!!! Роблю букети-композиції з цукерок, а ото нарила в Неті картиночок із канзаши і влюбилася просто! Тепер дерзаю ще й в цьому напрямку. І головне - ВІРЮ В СЕБЕ І СВОЇ ВМІННЯ! 5 цукеркових букетів вже подарувала, 3 у мене купили, так що бізнес пішов ))) Жартую звісно щодо бізнесу, бо це передусім таке задоволення, що не треба ані чоловіка, ані його уваги чи любові, тут тільки ЛЮБОВ ДО СВОЇХ ТВОРІНЬ дає неймовірну наснагу.

А ще, якщо все йтиме добре і люди замовлятимуть мої роботи, то можна буде не паритися про роботу і гроші, бо на крайняк своїми руками на хліб зароблю!

Блін, починаю влюблятися в себе, бо я таки і справді стільки всього можу, просто ще сама цього не зна! ))))

Призвичаююся бути публічною. Це трохи обтяжливо, але й троха приємно. Оце ж 9-го березня вручили мені того квитка НСПУ у Києві біля пам'ятника Шевченку на очах у сотень людей. Було страшно і соромно, бо такого привселюдного вручення я не чекала. А от не встигла вернутися додому, як подзвонили з радіо, мовляв "ти така відома вдруг стала, приходь до нас на ефір". Пішла. Так що тепера можна ждати мій голос по радіо в суботу.

Але ж не тільки такого визнання мені хочеться. Дуже хочеться його в сім'ї, хочеться, щоб чоловік нарешті загордився, що йому дісталася така жінка, щоб боявся втратити, щоб вирости в його очах... Але ж... хотіти не шкідливо! На його думку, письменник не приносить грошей в сім'ю, то чим там гордитися. От якби я приїхала додому на Мерсі, може б, загордився.

Тож оскільки так вже вийшло, що я вийшла заміж за людину матеріально схиблену, то приходиться подумати, як ще заробити грошей, окрім журналістики, з якої хіба хліба і молока купить можна ). Але ж не дарма з мене творчість пре. Оце ж я придумала, як поєднувати красиве з корисним і дуже загорілася одною ідеєю - виготовленням букетів з цукерок. Трохи потратила на матеріали, бо вони, виявляється, не з дешевих і взялася до діла. Це таке заняття, що не можу відірватися. У мене справжня спрага до нього. Сиділа б цілими днями і крутила ті солодкі квітки! Вже зробила 5 букетів! На більше поки бракує часу. Але оскільки то були пробні варіанти (хоча вдалися нівроку), то один подарувала сестрі на 8-е, другий - свекрусі на 8-е, а третій - рідній мамі на 8-е. Всі були раді! Ще два поки дома милують око! Виставила їх на продаж в соцмережах. Куплять - буду щаслива, не куплять - знайду, кому подарувати. Зараз обдумую пасхальні композиції. Думаю, до свят буде попит на мій товар! Отака я шалено-божевільна письменнице-майстриня! )))

Найгірше (я знаю точно) - мати чоловіка і бути самотньою. Тоді по кілька разів на день ставиш собі одне і те ж набридливе питання: "А навіщо тоді його мати взагалі? Щоб мати зайвий клопіт і не вилазити з кухні???"

Вчора ми мали разом йти до моїх батьків, але через півдня чоловікового ниття, що нащо туди йти, що йому раптом почала боліти голова, що він ліпше побуде наодинці з компом я пішла до них сама... І так у всьому. Як тільки тра кудись піти-поїхати, то або через величезні вмовляння, або сама.

Почуваюся самотньою. Немає ніякого розуміння і бажання усі справи вирішувати разом. Все потрібно або мені, або нікому... Пропала вся романтика. Немає близькості навіть у ліжку. Все якось через силу, з думкою, що так же ж треба...

Рятує робота. Дома просто дурію від того, що на мене - 0 уваги. Таке враження, що жінка моєму чоловікові треба лише для того, щоб ще більше прирости до комп'ютера, бо ж все буде зроблено само собою - їсти приготую 3 рази в день, поприбираю, принесу продукти і т.п.

Про дітей не хочеться навіть думати. Мене ці думки лякають. Це ж точно мона буде здуріть, якщо б у нас з'явилася дитина. Помочі ждати нізвідки. Отака я заміжня і самотня...

Знаєте, коли людину починають вважати за людину? Коли у неї з'являються високі статуси і визнання (навіть, якщо та людина ще нічо такого АЖ-АЖ не зробила).

Не минуло ще й 10 днів, як мені "пришили" статус члена НСПУ. І, мабуть, то я якась неправильна, що не скачу від радості до стелі і живу собі, як жила, бо для інших я стала ВЕЛИКА ЦЯЦЯ і носяться зо мною отак на всіх більш-менш публічних заходах...

Ото 20-го числа (понеділок) було моє перше привселюдне вітання. Моя найліпша Наталі запросила мене на презентацію університетської літстудії, яку з цього часу вона ж і очолюватиме. Ну, не могла ж я їй відмовить! Пішла. Там я мала вбить два зайчика - прочитати свої вірші, ну, і звісно ж, написати про захід, як журналіст. Одне і друге зробила, але з читанням віршів було дуже цікаво... Наталі зробила програму так, що спочатку слово мали наші "кохані" викладачі, мій улюблений і головне - наш, рідний письменник Лис, потім свої вірші читали нині "діючі" студенти, ну, а на закуску тіпа я.

Найперш у своєму виступі помазав мене медом Лис. Ні, він дуже хороший чувак і ше ліпший письменник (хто не читав його романів - ганьба! Бігом шукайте і читайте!), але мені від його слів хоч і було приємно, в глибині душі хотілося дітись далеко і щоб ніхто мене не бачив. Свій виступ він почав з привселюдного вітання і розхвалювання нової членкині НСПУ - мене! Карочь, всі викладачі, яким, мо, й чхати було на мене, коли я ще була їхньою студенткою, повернули голови у мій бік і солодко посміхалися (а когось, мо, й жаба душила, що я он яка стала! ))) ). Все оте дійство затяглося на години 2 і явно було, що усім вже боліла с*ака від сидіння і голова від слухання, але ніхто (за винятком хіба деяких студентів, яких туди силою запхнули) не вийшов із залу - чекали МЕНЕ! І тільки коли я (а то ж було майже вкінці) прочитала свою поезію, всім полєкчало і вони почали розбігатися, чим просто зневажили тих, хто ще мав виступати після мене... По закінченню на неофіційній часті (каві, чаєві, шампанському) оте підмазування до мене продовжувалося... Наталі зробили зауваження, що тра було мене першою до слова запросить, бо ж я, тіпа, метр літератури! Мене то вже злило, бо таким "метром" я є вже як мінімум 5 років (бо 5 років, як видала свою поки що єдину книжку і отримала міжнародну літ. премію), але ніхто чомусь метром мене не називав, поки добрі дядьки з Ірпінської тусовки не почули мене і не рекомендували до НСПУ... Тож я забрала манатки і пішла на роботу, шоб не робили з мене ЦЯЦЮ.

Ну, а вчора була я на презентації нового прецікавого роману того ж таки Володимира Лиса "Іван і чорна пантера" (купила книжку і вже не можу дочекатися вихідних, щоб засісти). І ви уявляєте, його презентація, його - письменника, на рахунку якого десяток книг, його - це неодноразового переможця Коронації слова, його - це відомого журналіста і теж члена НСПУ, а він бере і знову привселюдно згадує про мене, знову вітає... Всі знову лізуть цілуватися і обніматися, щоб і собі не упустити шансу тіпа порадіти за мене.

Я тепер найближчим часом боятимусь на вулицю виходити... А ще вкінці березня мене запрошують на перші збори нашої обласної організації НСПУ переобирати голову... Не дуже хочу там буть, але, мабуть, прийдеться сунутися...

Мені хочеться свята, змін якихось, чогось, що б дало мені поштовх до радості в житті... Ну, от, минув уже один день мого нового ніби-то етапу в житті - членства у Національній спілці письменників... Але ж нічого не змінилося - був такий самісінький ранок, довелося витягувати себе з ліжка і волочитися на роботу, була купа невирішених справ, інтерв'ю... Одним словом, все - без змін. І нікому від того ні холодно, ні жарко, що у мене така радість - до мене прийшло свого роду якесь визнання, чи що... Дома мене не вітали, бо ні чоловік, ні мої свекри зеленого поняття не мають, що воно такеє, те НСПУ... Одна розрада - моя мама. Вона розуміє всю важливість такої події, ну, і ще моя Наталі... А, і ще деякі блоксівці...

Випити за таку свою радість нагоди вчора так і не трапилося... Жду моменту.

Сьогодні мені знову до лікаря. Вже з усіма аналізами. Не люблю страшенно лікарів. Боюся їх панічно через їхню непрофесійність. Підтверджень цьому у мене вже досить. От, приміром, у минулий четвер була я у того жіночого лікаря, про якого писала тута, на Блоксі... Вона мене направила здати кров на гормони. Ну, я й пішла їх здавать. Після тієї здачі крові з вени у мене вже тиждень рука синьо-зелена, в лікті зігнути не можу, болить страшенно, болить навіть уночі, синяки пішли на півруки, причому, навіть не в тому місці, де був прокол, а кругом... Розстріляти мало таких медиків. От і не бійся їх...

Я ж не знала, що все так швидко! І вчора на розслабоні сиділа собі ввечері дома, думала якусь нудну думу замість того, щоб бігти по пляшку чи торта... А на те, як виявилося, була дуже важлива причина ще з обіду...

20.52 на годиннику, 15 лютого на календарі, а мій мобільний розривається від дзвінка з Києва. Ну, я собі беру трубку і не підозрюю, що зараз поллються вітання. А дзвонили мені о такій пізній порі з Національної спілки письменників України, щоб сказати, що цього ж таки 15-го лютого по обіді на президії НСПУ було підтримано мою кандидатуру на прийняття в НСПУ (соррі за повторення). Так шо я тепер письменник не лише за покликанням, але й за документами. Не скажу, що я так зраділа, що мало не впала з крісла, але якесь дивне відчуття творчої богеми у мені зачалося... Вітали мене по телефону довго, гаряче і п'яно, бо чуть було по голосах відомих письменників, що вони уже встигли відмітить то дєло! А я ще, чесно кажучи, й донині навіть краплі в роті не мала. Якось, мабуть, не правильно получається... Ех, нап'юся я з радості на днях! Відчуваю...

Черговий пост пише моєю рукою саме наше циркове життя!

Сьогодні втрапила я до лікаря. Та ще й не якого-небудь, а до приватного гінеколога! От! І було би все супер, якби у ЧЕРЗІ (хоч прийом строго по запису і у кожного - певний час для приходу) я не відморозила собі задницю за цілу годину чекання!!! Коротше, у мене було стільки обурення і злості, що у тому приватному довбаному медцентрі я за ту безцінну годину (бо ж втікла з роботи) посварилася навіть у реєстратурі... Той центр орендує собі приміщення в одній нашій поліклініці, де температура, як мені здалося, стоїть мінусова, бо я навіть у курточці замерзла в синю сливку... Ну, ладно, не можуть нагріти приміщення - то біс із ним, але ж я маю заплатить немаленькі бабки за те, що прийшла на назначену мені годину і чекала своєї черги довго і нудно! В реєстратурі на мене за возмущання мої прикрикнули і я вже поривалася йти додому. І якби не чоловік, який пішов зі мною дивитися на цю всю істерику і тримати мене за рукав, щоб я - геть зла - не змилася звідти, то я б таки змилася.

На щастя, черга має властивість закінчуватися - і я втрапила, куди мала. Повезло тій лікарці, що вона хоч не була хамкою і віднеслася по-людськи, бо я з порога їй заявила, що після такого чекання мені вже не особо хочеться їй казати, якого милого я до неї привалила... А, взнавши, що я ще й журналістом працюю, вона з милою посмішкою натякнула, щоб я бува нічого поганого про своє чекання у черзі не написала, бо в неї там були якісь невідкладні справи і вона запізнилася, тож організувалася черга, і дуже вибачалася... Зм'якшилося моє серце, яке і так від щоденних стресів стає вже геть дурне і зле, і вирішило не писати про неподобство в пресі, а тіко тута, на Блоксі, пожалітися))).

Так от, за мій 15-хвилинний візит з чоловікової кишені (слава Богу, хоч не з моєї) пропало більш, як 600 грн. (це за прийом, аналіз крові, УЗІ). Ну, і скажіть, хіба то норма, що майже здорова, працююча людина має за один такий похід пів своєї зарплати віддати? А якби у тої людини, не доведи Боже, серйозна хвороба, необхідність в операції? Що тоді? А я вам розкажу, що тоді... Тижнів два тому пішли ми з чоловіком на базар. На вході в базар стояла жінка мого віку (не бомжиха чи алкашка), нормально вдягнута, на колінах, на скаженному морозі, в очах - сльози реальні, в руках - купа довідок медичних, і просила гроші на лікування свого немовляти, у якого якась страшна пухлина мозку. Ми дали їй трохи, а я ще й свій моб. записала, щоб вона мені подзвонила, коли зможе, розказала все в деталях... Я б написала статтю в своїй газеті, можливо, люди небайдужі відгукнулися б... Ми так колись робили, то до редакції кілька тижнів гроші для одного хлопчика зносили. Але щось не дзвонить... Хто зна, як там...

Хоч я в цю хвилину вже не зовсім потрібної кондиції, бо день був ПОНЕДІЛОК і мене вже не тримають ноги, але я таки ше вичавлюю із себе останні сили, щоб поділитися радістю, яку не можу розділити з блоксівцями ще з п'ятниці. Так от, скоро НСПУ (для тих, кому то ніц не каже - Національна спілка письменників України) прийме в свої "пісатєльські" лави Мураху. Так мене ощасливили у п'ятницю, подзвонивши і сказавши на вівторок зібрати всі необхідні документи. Ну, я туди не надто перлася, щоб ви знали, але раз воно само в руки йде, то хай вже буде. А все через мою Ірпінську тусню. Показала я їм там поетичний "майстер-клас" і вони рішили, шо я таки годжуся для НСПУ й от - рекомендували. Так шо вітайте! Бо мене ще ніхто й не вітав (для чоловіка мого НСПУ, то якийсь новий матюк, і перше його питання на мою звістку було таке: "А гроші воно приносить?). Не знаю, як щодо грошей, але визнання - точно, ну, і модний членський квиток ))))